Саме дев’ятого жовтня 1874 року 22 країни підписали Бернський договір, заснувавши Генеральний поштовий союз. Відтоді у світі відзначають Міжнародний день пошти та поштового працівника. Нині у складі організації вже 151 країна, і називається вона тепер Всесвітнім поштовим союзом.
Подейкують, що до 1952 року поштою пересилали не тільки листи, але й людей. Такі закони існували в Англії.
У молодого покоління українців пошта переважно асоціюється з електронною. Однак не перевелися ще в країні професійні «пєчкіни», залюблені у свою професію. Одна з них – Жання Остапюк із Рівного.
Працювати на пошті – сімейна традиція
Любов до поштової служби у начальниці поштового відділення №13 м. Рівне Жанни Іванівни Остапюк передалася від мами, яка певний час теж трудилася у цій сфері.
Як розповідає жінка, вона, після закінчення школи, відразу пішла працювати листоношею:
«Народилася на Млинівщині у родині колгоспників. Досі в пам’яті тримаю багато моментів із маминої роботи, яка працювала на пошті. Цікаво, що у цій сфері працювало багато жінок із моєї родини, тож, можна сказати, поштова справа стала сімейною – передається по жіночій лінії. А от чоловіки у нас працюють здебільшого із технікою.
Відразу після школи я пішла працювати листоношею. Тоді вимоги до них були мінімальними. Головна – вчасно доставляти пошту. А пошти тоді було дуже багато! Ми, поштарі, носили великі оберемки газет. На той час мені ще не було 18-ти, тому до носіння грошей мене не допускали (розносити гроші дозволяли працівникам, які досягли повноліття).
Ви, напевно, трохи здивуєтеся, але у ті роки листонош підвозили на таксі: у нас був укладений договір із транспортним підприємством, машини якого везли нас до певної території, а ми вже там самостійно розносили пошту. Мій район був біля Чорнобильської лікарні та вулиці Котляревського.
Пізніше з роботи мені дали направлення на навчання у Львівське поштове училище, де провчилася рік. Опісля повернулася назад у місто, де працювала оператором поштового відділення, а вже звідти пішла у декретну відпустку (тоді працювала в районі Ювілейного)».
Усе життя – в роботі
Загалом у Жанни Іванівни 32 роки робочого стажу на пошті. У відділенні №13 жінка працює з 2001-го року: спочатку працювала там заступницею начальника, а згодом обійняла посаду начальниці відділення.
«Після декрету те поштове відділення, де я працювала, закрили, – розповідає пані Жанна. – Тоді влаштувалася на роботу оператором у відділення №28. Там пропрацювала доти, доки керівництво не вирішило розділити відділення і «перекинути» частину колективу в наше теперішнє приміщення, а мене призначили заступницею начальника відділення».
Роботи на пошті у Жанни Остапюк багато щодня: це і контроль за діяльністю працівників, і за отриманням та за відправкою пошти. А також дуже важливо знайти спільну мову з клієнтами – обійтися без скарг та нарікань.
«Усе моє життя проходить на роботі. Я приходжу додому тільки щоб переночувати. Адже робочий графік у працівників пошти нашого відділення – з 8 ранку і до 20 вечора. А якщо не вистачає людей, то ми працюємо майже без вихідних. Ось і нині нам дуже не вистачає ще одного оператора.
У нас на кожному робочому місці клієнтам надаються абсолютно однакові види послуг: приймання і відправка пошти, приймання переказів, комунальних платежів, поповнення рахунків, передплата періодичної преси. Паралельно займаємося ще й продажем товарів народного споживання».
Чай, солодощі і преса
Багато хто любить, читаючи газету, пити чай разом із чимось солодким. Тому нині листоноші, розносячи пенсії та пошту, водночас розносять і продукти. Найпопулярніші серед них – солодкі вафлі, печиво та шоколадки.
«Така послуга популярна, – ділиться начальниця відділення. – І вона у нас уже давно. Листоноші роками працюють на одній і тій же дільниці. Наприклад, у мене є колеги, які трудяться листоношами вже понад 30 років. Тож вони знають, що й кому подобається. А ціни у нас такі ж, як і в магазинах».
Робота в карантинних обмеженнях не зменшила кількість відвідувачів відділення. Однак нині в приміщення дозволяють заходити максимум по три особи, всі інші – чекають своєї черги на вулиці.
Жанна Іванівна розповідає, що через пошту нині можна переслати дуже багато речей: від зовсім маленьких – до величезних, від продуктів харчування – до промислових виробів. І то не тільки по Україні, а й за кордон. Жінка додає:
«Якщо говорити про розмір посилок, то найбільше, що пересилали через наше відділення – великий велосипед. А також були і дитячі крісла, і продукти, і різна побутова хімія…».
Звичайно, без роботи з документами на пошті не обійтися. Але живого спілкування теж вистачає. І Жанні Іванівні це до душі:
«Люблю бути між людьми, – усміхається. – Це для мене своєрідний рух. А рух, кажуть, – це життя».
• Олександра Нагорна
