– Ніколи не думав, – впевнено розпочинає свою розповідь Віталій Домащук, - що мені випаде нагода стати учасником і очевидцем жорстокої несправедливої, приголомшеної кривавої бійні, яка зветься у сучасному світі АТО або «неоголошена війна».
Ще у 14-му, коли все лише розпочиналось, я зрозумів, що події в Криму можуть піти за придністровським сценарієм. Депутати Донецької міськради ініціюювали проведення референдуму з метою федералізації регіону, тільки дурник міг не зрозуміти тоді, що з’явилася серйозна загроза суверенітету України, її цілісності. Я тоді сам пішов «призиватися» до військкомату. «Бач, який патріот! Іди-но ти, хлопче, додому, буде нова хвиля мобілізації – викличемо, а поки працюй, відпочивай, насолоджуйся життям», – окинувши мене пильним поглядом, суворо зауважив капітан…
Слухаючи оповідь Віталія, у моїй голові народилася думка: сам пішов, як він висловився, «призиватися», бо була небайдужою для нього доля країни, було за що перейматися і кого захищати! І, як підтвердження моїх припущень і міркувань, малий синочок Владик, намилувавшись моїми колекційними статуетками, знову влаштувався на колінах тата і по-дитячому наївним і водночас допитливим поглядом ловив кожне батьківське слово:
– У наступну хвилю мобілізації я вже був призваний. Мені, я вважаю, дуже пощастило: я потрапив до 130 окремого розвідувального батальйону, командиром якого був призначений славнозвісний підполковник Микола Капінос, а військова дисципліна була на рівні, та й ставлення до простого солдата з боку командирів було нормальним. Правда, спочатку я пройшов навчання на одному з військових полігонів. Велику допомогу ми отримали від британських військових фахівців у плані консультацій з підвищення і вдосконалення фізичної підготовки вояків. Британці навчали нас різним прийомам ведення бою, озброїли ґрунтовними знаннями з тактичної медицини.
Там, на сході, в мої службові обов’язки входило перевезення поранених бійців із поля бою до найближчих медичних установ, а також я як санітар мав надавати пораненим першу медичну допомогу разом із лікарем.
Уважно слухаючи військові спомини чоловіка, я не можу втриматися від стандартного, майже традиційного запитання.
– Віталію, чи було Вам страшно в бою? Що вразило на все життя, що закарбувалось у пам’яті?
Віталій замислився. Але пауза була недовгою:
– Якщо Вам хтось колись скаже, вгамовуючи своє самолюбство, що там не страшно – не вірте! Страшно! Під час бою, гуде небо, стогне і здригається земля.
Але, виявляється, є ще страшніші й небезпечніші речі, ніж страхіття бою. Як на мене, жахливо, коли на твоїх очах йдуть з життя бійці-побратими, та й зовсім тобі незнайомі люди, особливо шкода молодь. Ви запитуєте, що закарбувалось у моїй пам’яті? Мабуть, ніколи не забуду один випадок: з поля бою привезли на броні до нашої санітарної машини молодого бійця. Коли ж почали перевантажувати пораненого на нашу машину, то побачили що тіло хлопця буквально плавало в крові. Як на гріх, наш лікар займався іншими пораненими в медсанбаті, я був один – і за водія, і за санітара. За мить пригадав усю науку британських консультантів. Почав оглядати бійця і з жахом побачив, що життя вже покинуло хлопця, тіло за всіма ознаками було мертве. Кров заважала знайти рану. Від напруги я спітнів, нервував під поглядами трьох десятків товаришів вбитого бійця. А вони не вірили в його смерть, бо кілька хвилин тому він був поряд, як і вони порався біля снарядів, виконував накази командира, злісно матюкався в найзапекліші миті. І раптом… Безпомічне німе холодне тіло…
«Ні! Такого бути не може!» «Шукай місце поранення!» «Рятуй його! Ну, швидко! Важлива кожна хвилина!» «Рятуй, рятуй же його!» – кричали десятки чоловіків, що оточили мою «санітарку» міцним кільцем. Деякі з них у нервовій напрузі гримали на мене: «Роби все, щоб він вижив!» Я ж намацав нарешті на закривавленому тілі місце попадання кулі – потилиця – і зрозумів, що таке влучення може гарантувати тільки смерть! Як міг дохідливо пояснив воякам про рану несумісну з життям, –
Віталій замовк, по його обличчю пробігла помітна тінь - Бачили б ви, як вони сприймали мою констатацію смерті свого товариша. А потім водночас юрба замовкла, стихла. Мій «вирок» не відразу всі усвідомили, а коли усвідомили, як за наказом, враз зняли каски і шапки й стояли мовчки над тілом свого побратима, великий жур безшумно котився по щільному колу чоловіків, одягнених у військову зелено-жовту лапату форму. Я зрозумів, що цей вояк був для них не тільки товаришем по службі, а й справжнім відданим другом, людиною неординарною і дорогою. А ще я подумав про те, що десь живуть його батьки, які плекають надію на щасливе повернення сина та на його допомогу в старості. Пізніше я дізнався, що звали його Андрій Брик, родом він був з Дерманя. Війна зробила сиротами двох його дітей. Ось такі мої невеселі спогади, – зажурено промовив колишній вояк.
Я намагаюсь перевести розмову на інше, щоб зменшити психологічну напругу оповідача:
– Знаю, що в сучасній армії поширені звертання-позивні. Так ось, прошу не вважати моє наступне запитання некоректним, а лише моєю вродженою вадою – допитливістю. А скажіть-но, будь ласка, Віталію, який позивний був у Вас?
Чоловік усміхається, хитро примружується:
– Цікавий позивний і дуже влучний – «Шустрий»!
– «Шустрий»? – перепитую.
– Так, «Шустрий», мабуть, за мою вдачу, за вроджений бурхливий темперамент. Я і малим був швидким і легким на підйом. А на фронті при виконанні службових обов’язків, рятуючи життя людей, лише таким і слід бути.
– А чи багато бійців все ж таки Ви спромоглися врятувати, доставити в розташування медичних установ?
– Не можу відповісти. Я їх не рахував. Зрозуміло, багато, адже наша санітарна машина Mercedes-Benz Sprinter була обладнана сучасним медичним обладнанням. До речі, вона – подарунок від волонтерського батальйону «ДАР – Допомога армії – Рівне». Я думаю, якби зробили соціальне опитування щодо важливості цього дарунка для української армії, то я впевнений, що подяк на адресу цієї організації було б достатньо для серйозної нагороди. Бо ця нагорода всенародна!
– Не вперше чую від бійців, які побували в зоні АТО, що під час бою вояки і моляться, і лихословлять, і пісні співають. Віталію, я вважаю це за нормальне явище на війні. Я маю рацію? Що Ви скажете?
– Правильно думаєте і правильно вважаєте. На війні під час бою буває все. Різні люди, різна психіка, різне виховання, так що хлопці і моляться, і матюкаються. Але, я переконаний, що віра в Бога, віра в його допомогу, за моїми спостереженнями, у багатьох з моїх побратимів народилася саме там - під кулями і вибухами. Пригадую такий випадок. Після бою вантажили поранених вояків у санітарну машину, лікар оглядав місця поранення. І треба ж таке! В одного з них у кишені бушлата лежала «Біблія», очевидно, з великою любов’ю і надією на спасіння покладена матір’ю або дружиною бійця. Під час обстрілу куля влучила саме в неї, що відхилило траєкторію польоту. Таким чином, ця священна книга врятувала життя хлопцю, лише спричинивши незначне поранення. Ось так! Як після такого не повірити в силу Господа? В захист Матері Божої? – Віталій помовчав, а потім ніби підвів риску під розповіддю. – Недарма кажуть: «Всі ми ходимо під Богом».
У шибки легенько постукує осінній дощ, за вікном сутінки поступово змінюються темрявою, а в господі тепло і ясно. Нескінченною ниточкою плете мереживо наша бесіда:
– Мабуть, багатьом цікаво дізнатися, як ставилося до вас населення Донбасу? Чи зустрічали ви там відвертих справжніх патріотів серед місцевих?
Чоловік задумливо відводить погляд убік, зосереджується:
– Чесно? По-різному. Одні бачили в нас запеклих бандерівців, інші – ставились індиферентно, деякі – доброзичливо. Моя служба припала на 2015 рік, думаю, населення Донбасу вже тоді почало усвідомлювати «перевагу» і всі принади «русского мира». Пригадую такий випадок. Було це на підконтрольній нам території. Якось пішов я на міський ринок купити собі шкарпетки. Ходжу, обираю, роздивляюсь. Продавчиня уважно придивляється до мене, запитує, звідки я. Почувши мою відповідь, задарма віддала потрібний мені товар. Я так і не зрозумів, чи сама звідси, чи з’явилась реальна довіра до нас? Хтозна? І ще. Мене вразило те, що і там є люди, які ризикують власним життям кожного дня заради ідеї. Люди, які віддані Україні, які у такі скрутні часи не приховують своїх переконань і відстоюють свою точку зору щодо справедливої оцінки ситуації в державі. Так, в одному з містечок недалеко від лінії фронту ми побачили кав’ярню, над покрівлею якої майоріли українські прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний. Господиня кав’ярні – місцева сорокап’ятирічна жінка. Ось такі факти, вважаю, багато про що говорять.
Я доливаю гарячий чай у горнятка. Запах м’яти і шипшини заповнює простір кімнати. Владик, акуратно склавши в рівненький стос книжечки, знову сідає на коліна батька. Милуюся, дивлячись на них: батько і син, чоловік і малюк, заступник-оборонець і маленьке життя, яке потребує захисту. Не можу не запитати ще про одне, на мою думку, дуже важливе:
– Віталію, чи здобули Ви певний життєвий досвід, побувавши на лінії вогню, чим збагатилася Ваша душа? Врешті-решт, чи змінився Ваш світогляд?
– Безперечно, я отримав корисний життєвий досвід. По-перше, я побачив війну, не тренування на полігоні, не якусь її імітацію, а реальну – з кров’ю і жорстокістю. А звідси – і зміна світогляду й сприйняття, здавалося б, звичних життєвих подій і понять. В тих, хто був на війні, зовсім інші критерії оцінки життєвих реалій, більше розвинене відчуття цінності та швидкоплинності життя, більш загострене почуття справедливості.
По-друге, я саме там зустрів справжніх друзів. Деякі з них тепер стали для мене не тільки побратимами, а навіть більше – братами. Я міг би багато хорошого розповісти про них. Про їх відданість і мужність, про військову мудрість, про щире бажання допомогти в тяжку хвилину тому, хто цього потребує. З вдячністю і повагою згадую про начмеда з позивним «Шанс», про чудового лікаря психотерапевта з позивним – «Псих», про бійців: щиросердного «Бурого», старанного і відданого «Ребуса», зосередженого і цілеспрямованого «Фазу», про доброго і безпосереднього «Зомбі», щирого українця «Лямпу».
І зараз ми підтримуємо зв’язки, телефонуємо один одному, зустрічаємось, пригадуємо нашу службу, допомагаємо один одному, чим можемо у житейських справах.
І, завершуючи нашу відверту розмову, запитую:
– Віталію, що б Ви хотіли сказати людям, своїм співвітчизникам, посилаючись на свої враження про пережите і побачене на сході України?
– Нелегке запитання! Не вмію гарно говорити і повчати не люблю. Кожен живе, як вміє. Хоча, – можу сказати словами свого улюбленого американського письменника Террі Гудкайнда: «Якщо ви погоджуєтеся, що ми візьмемо на себе всю тяжкість війни, щоб ви насолоджувалися свободою і жили у відповідності з вашими принципами, тоді ви повинні внести свою лепту, нікого не вбиваючи, але внести її ви зобов’язані. Будь ласка, – доглядайте за пораненими, допомагайте сім’ям, чиї чоловіки пішли воювати, будуйте дороги, щоб по них надходило постачання для армії. Існує багато чого, чим можна допомогти, але допомагати ви повинні обов’язково».
А від себе я скажу таке: війна не може стосуватися тільки військових або лише певної частини населення країни, вона стосується всіх і кожного! І кожен повинен подумати, чим він може допомогти нашій перемозі над ворогом.
***
Осінній день куций. Темрява, як вправна ґаздиня, розвісила на голі дерева свої чорні напівпрозорі покривала, які безжально мокнуть під дрібним холодним дощем. Все живе кудись надійно сховалось.
Провівши моїх чудових гостей, я ще довго пригадувала нашу бесіду з учасником АТО – Віталієм Домащуком. І, дивлячись у суворій задумі в заплакане від дощу вікно, і споглядаючи на мокрі вигинисті гілки дерев, які так нещадно рвав і розхитував вітер, я зненацька уявила пронизливу картину: хтось у цей час сидить у теплій світлій оселі, дивиться телевізор, читає книжки, спілкується з друзями, грається з дітьми, вечеряє з коханою дівчиною в крутому ресторані, а хтось в цю осінню холодну ніч мокне під дощем в окопі і лише може мріяти про це, захищаючи наше життя.
• Віра Мельникова
