Класик української літератури Ліна Костенко до Рівного таки приїхала, незважаючи на те, що захворіла і перед цим відмінила свою презентацію у Житомирі. Щось не пригадується, аби за останні 10-20 років у Рівному був подібний ажіотаж, щоб потрапити на зустріч не те, що з літератором чи політиком, але навіть із зіркою естради.
Як зізналася сама поетеса, «щось її таки в’яже з цим містом, в якому вона була і не була. Щоразу по дорозі сюди зупинялася то в Корці, то їхала в Дермань чи де-інде. А хочеться побачити і старе місто, і нове — модерне”. Отож, за словами Ліни Василівни, окрім презентації першого прозового роману, причин приїхати у Рівне було щонайменше три: побачити місто, зустрітися з акторами обласного академічного музично-драматичного театру, які здійснили постановку «Берестечка» й отримали за це Шевченківську премію, та поспілкуватися з рівненськими членами чорнобильської експедиції, яку вона очолює.
Уже три наклади роману, які вийшли у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», розійшлися серед читачів. А видавець Іван Малкович, який теж приїхав у Рівне, і був ведучим презентації, жартома називає Ліну Костенко молодим прозаїком.
Вона ж навіть дещо розгубилася від того, скільки людей прийшли на зустріч:
— Тут зібралося ціле віче. Яка ж це презентація. Є люди і на вулиці. Мені перед ними незручно. Очевидно, література об’єднує більше, ніж політики. У мене є відчуття такої єдності. І нехай політики повчаться у нас.
Природно, що класичний формат презентації було порушено вже з першої хвилини зустрічі. Людей цікавило все, втім, без класичного школярського запитання «скільки разів на день ви пишете вірші» на зустрічі не обійшлося. Спробуємо передати міркування письменниці про творчість та сьогодення, так би мовити, з перших уст.
Про перший прозовий роман
- Давно відчувала, що треба про це написати. Відверто сказати, що хтось із нас божевільний, або ми, або вони. Написати чоловічий роман від імені зрілого чоловіка. У романі - божевілля цього часу і початку третього тисячоліття. Ми в нього увійшли погано.
Ми повинні все аналізувати, і тоді ніщо нас не застане зненацька.
Про мову
- Це дуже складне питання. Не можна людину примушувати говорити не своєю мовою. Але неукраїнці повинні розуміти, що нам це дуже болить. А ми їм за це розуміння повинні відплачувати повагою. Інша річ — державні мужі. Люди, які не поважають українську мову, не повинні з’являтися нам на очі.
Про Літературний інститут у Москві
- Це було спілкування зі всім світом. Там я не відчувала неповаги до української мови. Нас було всього 160 чоловік, і серед нас - представники 42 національностей. Літературний інститут у Москві був вимушеним кроком у моєму житті. Бо коли я прийшла у Шевченківський університет, то один чоловік мені сказав: « Мы таких, как вы, не принимаем», а мені ж було 17 літ. У Літінституті була свобода дихання.
Чи є майбутнє в українського письменства, чи може український письменник стати відомим і забезпеченим?
- Якщо є ви, є майбутнє. Це різні речі — відомий і забезпечений. Треба мати талант. А чи будете відомі та ще й забезпечені — то вже десята справа. У мене було по-різному. Була і відома, і незабезпечена… Кажуть, що українська література втратила читача, я ж схильна вважати навпаки — це читач втратив українську літературу. Історія все розсудить. Колись же ми навіть не знали, що ми «шістдесятники».
Про особливості письменницького режиму дня
- Нічого не дотримуюся. Люблю працювати ночами, до 6-7 години ранку. Після 12 години ночі відчуваю повну свободу. Зранку може бути кава, а потім не до того. Коли людина дуже панькається із собою, в неї вичахає енергетика. Мене не можна змусити робити те, чого я не хочу.. Люблю писати запоєм - від ранку до вечора. Коли ж писала роман «Записки українського самашедшого», то інколи робила собі винагороду — перерву для того, щоб написати вірш. Якось Валерій Шевчук, коли дізнався, що я пишу роман, іронічно зауважив: «Це Вам не віршики писати».
Як не загубитися в сьогоденні
- Я би збрехала, якби сказала, що маю такий рецепт. Ми повинні створити громадянське суспільство. Треба створити таку атмосферу, щоб у людях прокидалося найкраще. Страшно те, що діти наші повиїжджали за кордон. Треба створити такі умови і державу, щоб молодь раділа з того, що живе тут.
Про ставлення до Спілки письменників України
- До Спілки ніяк не ставлюся. Я з неї давно вийшла. Із Спілкою відбуваються сумні речі. Від зустрічі з письменниками у мене рідко буває щем. То щем іншого характеру. Вчора були майстрами соцреалізму, а сьогодні стали українськими патріотами.
- Окрасою вечора стали виступи відомого лікаря і співачки Ольги Богомолець та бандуриста Василя Жданкіна, котрі виконували пісні на слова Ліни Костенко.
Водночас прикро, що на зустріч із улюбленою письменницею не змогли потрапити всі охочі. Але це вже - на совісті організаторів презентації.
Василь Бурченя
