Чи той лікар виявився безсердечний, чи геть нерозважливий, чи вихопилося в нього все сказане мимохіть, чи від зайве випитої в обід чарки, але саме його слова, мовлені якось надто притишено, без жодних емоцій, з душевною черствістю, змусили затерпнути Іванове тіло:
- Якщо у вас, юначе, є якісь невідкладні справи, термінові, так сказати, діла - негайно беріться їх здійснити... Вже-вже... Хвороба ця гостюватиме у вашому тілі не довше півроку і, на жаль, так-так, - на жаль, запросить вас із собою...
- Запросить куди? - ще тихіше від голосу лікаря, якось наче безглуздо, запитав він.
- А куди запрошує невиліковна хвороба? Кажу вам це відверто, як воїну, що лишень повернувся зі строкової служби, людині, сподіваюся, мужній, яка має знати, що її чекає... Для чого вам, молодий чоловіче, омана? Для чого? Через оману тисячі людей неправильно вибудовують своє життя. А коли судилося жити мало чи коротко, то треба, щоб це був спалах, а не тління. Для чого давати іскри надії рідним, знайомим, щоб завдати потім ще більшого болю? Щоб виростити незагойну душевну рану? Ви ж мужній?.. Я вам це кажу, бо відчуваю - ви мужній... А мужнім брехати не треба... Це, знаєте, з мого боку - злочин, але я не хочу брехати, бо далі ви змушені будете жити у брехні...
- Скажіть, - він повернувся до лікаря всім тілом, - це - не заразне? Ну, я... зі мною поруч... від мене ніхто не перейме цю хворобу?..
- Синку, для інших це - не заразне! Це ваша біда, хлопче, ваша, тобто твоя... Ось, прошу, рецепт... обов’язково треба приймати обезболюючі... обов’язково, адже у вас ще й слабке серце... Вам би, може, поїхати до моря?.. Може, море вам і допомогло б?.. Рідко, але таке буває... Таке, як у випадку вашому, інколи буває...
...За скрипучими дверима поліклініки надворі на нього чекала темно-зелена пізня весна. Коли заходив сюди, він на неї не звернув уваги. Тепер же бачив перед собою розлоге море широколистих дерев, і йому враз захотілося, щоб ця невгамовна зелень підхопила його на теплому вітрі й безупинно понесла до якихось далеких краєвидів, аби все повернуло його хоч би на кілька років назад, у безтурботні дні, серед яких не було ні тривоги, ні жахаючої перестороги скорого завтра...
Він присів на найближчій лавочці, глибоко вдихнув густий розмай весняних запахів і вмить згадав, як-то сталося такого ж теплого дня...
Їхня військова ракетна частина готувалася до чергових стрільб на полігоні. Стартовики зранку працювали разом із хіміками, відпрацьовуючи заправку бойових ракет паливною сумішшю.
І тут хтось із молодих воїнів допустив похибку, невеличку похибку... Та суміш враз потекла по стартовому майданчику потекла тоненькою, як нитка, доріжкою, випаровуючись у повітря ядушливим, пекучо-отруйним дурманом...
Вона безжально підібралася до Іванових чобіт, наче запрошуючи його до випробувального танцю...
...Із семи уражених хімічними сполуками бійців вижив лише він... Поруч у палаті військового госпіталю останнім вмирав його ровесник із далекого Алтаю, спрагло прохаючи винести його на свіже повітря, аби не задихнутися, як йому здавалося, у гнилому випарі сірки...
Івана після госпіталю навіть не комісували, направили дослужувати у своїй частині. Того ж спекотного літа він разом з усіма на далекому казахстанському військовому полігоні біля солоного озера Саришаган брав участь у надокучливих стрільбах по повітряних мішенях, спав у задушливому наметі й з нетерпінням чекав повернення додому, як, певне, ще ніколи у житті не чекав.
Повернення подарувало йому ще одну несподівану радість: він, побачивши сусідську Віту, миттєво зрозумів, що з тої юної школярки за час, поки він служив у армії, виросла дівчина, яка може стати йому і мрією, і дійсністю...
Вона посміхнулася йому при першій зустрічі так, наче чекала вже давно і нетерпляче...
- Прибув?
- Прибув. Здрастуй!
- Відпочинеш з дороги, запрошуй в гості!
- Справді? Прийдеш?
- Дивлячись, як запрошуватимеш...
Їм було добре з Вітою, комфортно, весело, завжди цікаво, втаємничено щиро...
Обоє однак не поспішали переходити ту межу, коли починалося хвилююче освідчення, але постійно прагнули бути по можливості разом, бо й ті короткі розлуки гнітили до невимовного душевного щему...
Віта збиралася вступати заочно до педагогічного інституту. Іван же розважливо сказав, що подасть документи на механічний факультет політехнічного вузу, що в сусідньому місті, але теж залишиться з Вітою в селі... Під кінець тої розмови він серйозно промовив:
- Я хочу на тобі женитися!
Вона відразу ж йому відповіла:
- Добре. Я теж цього хочу! Я буду від того щаслива, Йванку!
Він її вперше геть несміливо й невміло поцілував. І вони обоє, зніяковілі, розсміялися, дивуючи дзвінким сміхом молочні розливи тихого дня...
Вони одночасно повернулися додому після вступних іспитів, радіючи, що стали студентами.
Раннього надвечірку подалися за село, до невеличкого гайка, де й раніше любили сидіти у затишку старих дерев.
І тоді йому вперше після армійської служби важким дзвоном затяжіло в голові, повело перед настороженим зором із боку в бік притихлі стовбури й гінкі віти, терпким холодком проморозило на мить руки й ноги...
Він злякався не того, що йому стало зле. Він боявся налякати Віту, стривожити її розквітлу душу. Тому, коли тіло поволі почало знову набиратися сили, важко підвівся з землі й занепокоєно вичавив, тамуючи першу тривогу:
- Згадав: мені треба додому. Не зробив одну справу...
Віта не помітила тої його наполоханої тривоги, але здивувалася його словам.
- Хіба? Ти ж про це не казав?
- Я забув! Забув... Підемо, Вітусю, а завтра навідаємося сюди знову... Вона лагідно кинула на нього погляд.
- Гаразд... Завтра... Звісно, завтра...
Через тиждень, прогулюючись до левади, Іван знову відчув себе невпевнено, почав падати, але швидко прийшов до тями і, вимучено посміхаючись, мовив:
- Оце такі у нас стежки: з ямами та викрутасами... Може, повернемося? По телевізору має ж бути фільм?
- Ти не хочеш прогулятися, Йванку?
- Не знаю... Я чомусь передумав...
Той напад стався з ним ще двічі, але він повівся по мірі можливості так, що Віта знову нічого не помітила.
Однак він уже добре розумів, що далі приховувати те, що його немилосердно мучило, скоріше за все, не зможе...
Першим рейсовим автобусом поїхав до поліклініки...
Віта зустрілася з Іваном наступного дня.
- Ти вчора де пропав?
- Я хочу тобі дещо сказати...
У його голосі вона відчула непідробну тривогу.
- Я тебе чимось образила, Йванку?
- Ні-ні. Я маю тобі сказати... Розумієш, я по-іншому не можу...
- Ти вже не хочеш зі мною зустрічатися? Ти мене вже не любиш? - вона видихнула з себе ці слова і злякалася, що, почувши їх, він, наче жаром, кине їй – «Так!»
- Ти просто не повинна залишатися зі мною! Я люблю тебе! Але ти не станеш зі мною щасливою!
- Йванку, - зойкнула серцем, - Йванку, хіба ж це можливо?
- Як важко мені не буде, але залиш мене. Віто. Уже сьогодні! Так тобі не доведеться себе занепащати!..
- Чому ти кажеш ці жорстокі слова? І для чого? І чому - мені?
- Віто, я люблю тебе! Віто, я не ображатимусь - знайти собі кращого!
- Тобі про мене щось напліткували? - Ні-ні...Тоді що між нами? Звідки твої такі слова? Я нічого не розумію... Мені нестерпно важко це чути... Ще ж недавно нам було так добре?..
Вона схилила голову.
- І я на тебе, Йванку, не ображатимусь, навіть якщо ти раптом зустрів десь кращу дівчину... Ти, може, вчора до неї їздив? Ах-х, ти їздив, певно, до неї... Так?
У її очах, що раптом глянули на нього, у їх вологій глибині вибухнула сполохана надія... Чи тривожний сумнів?
- Я не маю, крім тебе, нікого. Вчора я їздив...
Він не міг втримати той її запитливо-тремтливий погляд... Глянув на її пониклі плечі, знічену постать, і йому стало невимовно жаль її - невинну, беззахисну, скривджену його словом, і він повільно простягнув до неї руки...
- Віто!
- Вибач.. Я не хочу тебе слухати... Більше не хочу...
Вона повернулася і побігла від нього, немов підхоплена вітром...
- Я був... у лікаря! - сказав він, але вона його не почула, бо зеленавий вихор осокорів скрипуче пронісся між ними...
Вночі швидка завезла його до лікарні.
Сива поволока палатних стін ще сильніше розхитувала тяжкий біль його думок... Гарячими цвяхами у його тіло впивалася нестерпна мука...
Сліпучо-яскравого досвітку він побачив її біля себе: сиділа поруч на ліжку, посміхалася до нього, не зауважуючи, як викочувалися з очей тихі, теплі сльози...
- Я прийшла сказати, що кохаю тебе! Що ми переборемо твою хворобу! Що все у нас буде добре!.. І скоро, дуже скоро ми поїдемо до моря! Я і ти! Чуєш, Йванку?..
• Василь Бойчук
