Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, рівнянин Степан Рудика не став відсиджуватися вдома, а пішов добровольцем на фронт. Так само нині захищає країну і його син. Однак бентежить бійця не та щоденна небезпека, що на війні, а ситуація вдома. А конкретніше — у рідному селі на Поліссі, де побудував для своєї родини хату. Але так сталося, що приїжджати туди дружина побоюється, пише газета Рівне вечірнє .Особливо після того, як на обійсті почали творитися дивні речі: то фруктові дерева хтось знищить, то дровітня «постраждає».
Воїн каже, що знає точно, хто робить йому таку шкоду — адже розмістив навколо будинку відеокамери. І тепер навіть на передовій все бачить. Каже, має таку халепу через давню земельну суперечку із сусідами.
Степан Рудика, військовий:
— Не маю спокою через ту землю і через недоброзичливих людей. Ще до війни написав заяву до сільради, щоб отримати земельну ділянку в рідному селі Корост на Сарненщині. Приватизував, побудувався. Але я так розумію, що сусіди мали на цю землю інші плани, хотіли побудувати магазин чи щось таке, а я цим планам завадив. Спершу все казали — та нащо тобі та ділянка, ти ж все одно в Рівному живеш, їздити сюди будеш чи що? Хотіла сусідка, щоб я продав. Так мене дістала, що я твердо відказав — продавати не збираюся. І з того часу почалося... Уже які хоч речі на моїй ділянці і з моєю хатою творяться: то дерева раптом поламано, то дровітню розбито, старий туалет перекинуто, до мого даху дісталися. Що наступного разу буде? Поставив камери відеонагляду, так і ті б’ють! А я ж все бачу в об’єктив — відеозаписи, як докази, у мене є. Навіть до суду через це подавав.
Щодо самої землі, то приїжджали фахівці-проєктанти, які мають ліцензію на виконання геодезичних робіт — вони все переміряли, приладами обдивилися і перевірили: з мого боку порушень жодних немає, земельна ділянка наміряна правильно. Поставили межовий знак, я його кувалдою забив. Але ж ні, невдовзі витягли, ще й руками! Це тягне на кримінальну відповідальність. Краще б ті зловмисники поїхали сюди, на фронт, і всю цю агресію спрямували на ворогів...
Сусідка зі свого боку встановила паркан, по самій межі, у неї там розташовані хліви. У нас договір сервітуту, тобто раз на рік я даю їй право пройти моєю землею, щоб вона могла їх обслуговувати ще й з цього боку, побілити там чи що. Але ж вона все одно перед тим мусить питати мого дозволу. Це моя приватна власність, і ніхто не може самовільно на неї проникати і тим більше завдавати шкоди. Неподалік живуть наші родичі, тож якось попросив двоюрідного брата дружини, ветерана АТО зайти, провідати мій будинок. Так потім йому ще й «дісталося», облили гноєм...
Спершу хотів поговорити з сусідами по-людськи, розібратися, але ж не йдуть на контакт. Зате активно скаржаться на всі «гарячі лінії», до поліції, в Держархбудінспекцію, куди хоч. Дільничний, голова громади — всі в курсі ситуації. Але жодних зусиль, щоб зупинити це все, ніхто не докладає. Чому так? Чому моя дружина боїться тепер навіть в село до рідних приїхати? Чому мені тут має боліти серце, коли я відповідаю за життя своїх побратимів? Майже рік не був вдома, ненадовго приїжджав лише на реабілітацію.
Та найбільше мене «добило», коли почув недобре побажання після того, як у Корості попрощалися із загиблим на війні односельцем, що я… наступний. Мовляв, і тебе скоро привезуть, а ми тебе на війну не посилали. Односельці, вам не соромно? Якби люди бачили, що тут на передовій робиться... Побачили все те лихе, що несе війна, всю цю розруху. Це жодні фото і жодні розповіді передати не зможуть. Ми зі зброєю стоїмо на смерть, щоб інші були в безпеці та могли й далі вести спокійне життя. А виходить, що чиновники та правоохоронці не можуть захистити в тилу навіть мою хату.
А що сусіди? У них своя правда — так само бояться погроз з його боку, а на відеокамери нарікають, бо вважають це втручанням у своє приватне життя. Чи вдасться сусідам примиритися хоча б після перемоги?
Записала Олена РАКС.
