Робочий день у нього починається о 4-й ранку. За кілька хвилин він вже в корівнику: перевіряє, чи добре худоба виїдає корм. А його, звісно ж, може бути замало, а може - й забагато. Оглядаючи доглянуте молочне стадо, мимоволі приходиш до висновку, що про корів тут дбають. Це підтверджує і Петро Іванович, мовляв, найкраща комора для харчів — це корова.
— Якби сьогодні всі працювали як наше «Розвазьке», то, впевне ний, що такого плачевного становища у сільському господарстві в державі не було б. Часто пригадую, як 14 років тому прийшов сюди головувати. Боргів, як на нинішні мірки, півмільйона. Треба виходити в поле, починати жнива, а годувати людей в полі нічим. У жнива кожна хвилина на вагу золота: не кинеш все і не підеш додому на обід.
З чого, думаєте, почали? Змурували піч для випікання хліба. Якщо є хліб, то можна щось знайти і до нього. Так почали з однієї печі, розпробували наш хліб, і довелося зму-рували ще одну пічку. А нині маємо три потужні електричні. Розвазький хліб знають не лише на Острожчині, але і в Рівному та в сусідніх з нами районах. Великих заробітків від цього не маємо, але 22 людей постійно мають роботу, працюють у три зміни, а господарство у такий спосіб переробляє власне зерно. Свої корівки, а їх у господарстві понад 300, Петро Ягодка називає не інакше як золотим фондом. Якби не вони, то було б непереливки. Саме завдяки їм «Розвазьке» щоденно заробляє гроші. Правда, є проблеми з переробниками, заборгували понад півмільйона гривень. Переходили від одного до другого і нарешті зупинилися на ВАТ «Дубномолоко». У когось довелося замість живих грошей забрати маслом, а в декого і масла немає, треба чекати, може, колись таки розрахуються. Проте навіть у таких умовах голова намагається не ображати в оплаті працю доярок. У сезон вони отримують понад 5 тисяч гривень.
— Петре Івановичу! А крупні орендарі до вас ще не підбиралися, щоб віддали їм в суборенду людські паї? — ставлю дещо провокативне запитання, розраховуючи, що голова не захоче на цю тему говорити.
— Чому ж ні, наїжджали і не один раз. Обіцяли пристойну ціну за кожен гектар заплатити, але я відбуваюся жартами, мовляв, краще кусатиму свій гіркий селянський хліб маленькими шматками, бо великого можна і не проковтнути. Деякі мої друзі, які, до речі, гарними господарствами керували, купилися на «золоті гори» і лишилися ні з чим. Знаєте, є в народі гарне прислів’я: «Краще бути поганим господарем, ніж найкращим наймитом». Але, якщо серйозно, то подумав собі: ну на кого ж я лишу цих людей? Народиться дитина — ідуть до мене, хтось преставиться перед Богом — теж до мене: «Петре Івановичу! Допоможіть!» На кого ж я кину своїх людей? На крупного орендатора, який прижене в село кілька тракторів, за два дні обробить поля і - шукай вітра в полі! Люди йому ні до чого. Його завдання - якнайбільше взяти з цієї землі за якомога коротший термін. Від одного тільки відмовляю своїх людей, щоб не «залазили» в банки, бо ці установи їх згублять. Треба людині 5-10 тисяч наперед, приходить, і я їй позичаю. Я душею не кривлю. Розумію, що все міняється. Але нехай той орендар приїжджає, поселяється в селі, живе разом із сільськими людьми, отоді-то він і стане справжнім орендарем.
За словами голови, його часто запитують, що буде з господарством, якщо йому доведеться його залишити. І навіть попри те, що з батьком постійно працює менший син, не впевнений Петро Іванович у тому, що все вдасться йому втримати. Так само, як і загалом у сільському господарстві нашої держави - немає впевненості в завтрашньому дні. - Оце тільки-но перед вами вийшли від мене сільський голова із ще одним чоловіком. Прийшли з ініціативою організувати у селі хор. Погодився, що платитиму цьому чоловіку навіть заробітну плату, аби був результат. Хліб маємо, то треба, щоб іще була й пісня.
• Василь Бурченя
