– Сонько, чого мене в голова болить? – Петро Журавель вийшов на ганок в одних трусах.
– Якби я стільки вчора випила, то мене не лише голова боліла би, і то не один день, – відказала з глибини двору кругловида приземкувата жіночка.
– Багато ти знаєш! Якби твій батько робив вищі одвірки в хаті, то, може, й голова не боліла б, а то понабудовував хатів для карликів, а ти ходи, лобом товчися, – Петро хотів сплюнути, але, очевидно, рідини в організмі забракло, бо побрів до колодязя і почав витягувати воду.
– Тверезому тобі одвірки ніколи не мішають… Нам все життя висоти вистачало, то ти в нас один такий … журавель, – жінка вдоволено усміхнулася зі свого порівняння. Бо й справді, прізвище Журавель найліпше підходило її худому і довгоногому чоловіку.
– Ой, посміюся я з тебе, Сонько! – незлобиво огризнувся Петро і припав губами до кухлика з особливо цілющою сьогодні водою.
– Ба, ні, сьогодні моя черга, – жінка подивилася на свого благовірного, похитала головою, ще раз усміхнулася іронічно і подалася в грядки.
Інша на її місці, може, і пиляла би півранку чоловіка за дружбу з чаркою, та Сонька до всього ставилася по-філософськи. По-перше, Петро випивав не часто, а, по-друге, завжди після його чаркування селом весело котилася нова комічна історія, в яку той обов’язково на п’яну голову вляпувався, що надовго відбивало в Петра бажання випити.
Уперше взагалі анекдот вийшов. Ще й досі люди, бувало, як зайде мова про пологи, згадують, хоч минуло вже літ із тридцять… А почалося все з того, що Соньці настав час народжувати. Перейми звечора почали турбувати, але було ще терпимо, то й не поїхала в район. Під ранок уже й сама по стінці ходила, охаючи, й Петро за нею переляканою тінню повзав. А почало світати, запряг коней, намостив сіна, вкрив його рядниною, примостив там дружину і повіз до лікарні. Дорогою стільки страху натерпівся, що й не переказати, все боявся, що прийдеться самому серед лісу за акушера бути, але якось доїхали…
У приймальному покої медсестра наказала зняти всі прикраси і віддати чоловіку. Стягнула Сонька з пальця обручку, з п’яти копійок сільським майстром вилиту, і віддала Петру, щоб додому забрав – пам’ять все-таки, в церкві освячена, в церкві одягнута.
Здав Журавель дружину в руки спеціалістам і вирішив зняти стрес чаркою. Одягнув собі на палець Соньчину обручку, щоб не загубити, – і в найближчу чайну. До алкоголю був незвиклий, та й не спав цілу ніч, то від двох чарок так розвезло бідного, що ледве язиком повертав, але сміливості додалося. Вирішив провідати дружину, заодно з лікарем поговорити, щоб поміг чимось бідоласі, аби не мучилася. Прийшов та прямісінько до лікаря поперся. Медсестра вгамувати схвильованого молодого татуся не змогла, то й мусила лікаря викликати. А той, сивочолий, щоб якось заспокоїти Петра, каже:
– Та не хвилюйтеся ви так. Ще не скоро дитинка з’явиться. Їдьте додому й лягайте спати, бо чекати тут довго прийдеться, першородка, як-не-як.
На Петра авторитет лікаря подіяв безвідмовно, він мовчки вийшов, розвернув коней у бік дому, а ті вже, як тварини розумні, довезли лісочком господаря аж під саму хату.
А там і сусіди, як побачили воза, посходилися, думали, могоричем запахло. Будять Петра, питають, хто народився. А він печально та п’яно так:
– Нема, люди, ще нікого. Всі жінки, як жінки, а в моєї, казав доктор, якась перегородка, то ще треба почекати…
– Яка ж, Петре, перегородка? Що ти придумуєш? – загуділо жіноцтво.
– Або знаю яка, я що, заглядав туди? Сказав лікар перегородка, значить, перегородка, треба чекати.
– Тю, – сплеснула руками Шостакова невістка, що недавно теж дитинку народила, – то, певне, він сказав тобі першородка, так вони називають тих, хто перший раз народжує, а ти – перегородка!
Петро лише знічено кліпав очима під дружній регіт сусідів. Та історія на цьому не скінчилася – поки Петро дорогою додому мирно посапував на возі, палець, на який він одягнув Соньчину обручку, набряк і синіти почав, прийшлося йти до майстра, того, що робив її, щоб розпиляв, бо зняти не помогли ні мило, ні смалець. То поки пройшов селом зі свого кутка до майстра, всі дорослі перепитували, що то за перегородка в його Соньки з’явилася. А особливо дотепні жартували, що в Петра жінка покращеної конструкції, як на заказ…
Сонька посеред городу аж уголос засміялася від спогадів. А тоді ой як не до сміху було! І сама на вулицю соромилася вийти, і Петро туди носа довго не показував. Та й обручки шкода було, хоч і мідна, але ж вінчалася з нею. А тепер Сонька вже й сама чекає новин, що ж встругнув її благовірний, збаламучений чарчиною, цього разу. І сміється перша від душі. Бо сміх – це запорука здоров’я, а у її випадку ще й того, що Петро знову довгенько чарки не торкатиметься.
• Мирослава Кирильчук
