Прогулювалися втаємниченою дібровою і неспішно вели розмову про життя-буття. Вітер пронизував моє закутане в теплий одяг тіло, а пан Михайло, що був лише в шортах і сорочці з короткими рукавами, скрадливо посміхався, коли я зводив погляд на його напівголу статуру. Здавалося, він гріється завдяки густій бороді, що так пасує його широкому обличчю…
Потім отаман Босий знайомив мене зі своїми «пагінцями» та їхньою домівкою, за яку слугувало вже згадане панське помістя. Тоді, як і сьогодні, Михайло Пікторов очолював дитяче козацьке товариство «Пагін». Чоловік, який майже чверть століття ніколи не взувався, допомагав своїм вихованцям віком від шести до вісімнадцяти років виховати себе духовно, фізично та інтелектуально розвинутою особистістю на засадах козацького світогляду та здорового способу життя. А найперше – вивчати, оберігати та відновлювати пам’ятки історії і культури. Словом, отаман Босий, який навіть в найвищі державні установи будь-якої пори року заходить босоніж, очолював й очолює досі тих, хто в козацьких вишколах, завдяки походам, краєзнавчим, фольклорним та етнографічним експедиціям прагне вирости справжнім українцем…
Про нього, отамана Босого, як вмілого педагога й незвичайну людину, яка силою гарту примусила себе і в найлютіший мороз ставати згрубілими підошвами на рідну землю, отримуючи, як він каже, постійний зв’язок із Божим світом, розповів тоді в одному із всеукраїнських видань і я. Як і про його «пагінців». Потім були поодинокі зустрічі. Аж днями, гортаючи свої журналістські записники, натрапив на знайоме прізвище і подумав: «Де і як живе ця унікальна людина?». Тож захотілося з ним знову зустрітися. І, повірте, аж очима від несподіванки закліпав, коли в обідню пору вийшов з редакції газети й стрів… отамана Босого! Він геть ніскілечки не змінився ні зовнішньо, ні внутрішньо! У цьому переконався, коли потис його міцну руку, зміряв поглядом засмагле обличчя, глянув на густу бороду та босі ноги, а потім поспілкувався. Як давні добрі знайомі почали згадувати ту першу нашу зустріч у Володимирці, почали говорити про нинішнє життя…
Пан Михайло зізнався, глянувши на свої ноги:
- Коли наше козацьке товариство виграло грант американського посольства та грант Євросоюзу, на зустріч із послом Америки я також прийшов босоніж. Так само, без взуття, зустрічався і з послом Польщі. Іноземці ставляться з розумінням, а от українці ледве не пальцями біля скроні крутять… Ошелешені погляди кидали в мій бік люди, коли босий привів онука у перший клас…
А ще повторив:
- Пересічна людина звикла до тепла, боїться холоду, однак повинна зрозуміти, що холод – також її друг, вартий поваги, як і тепло. Не треба його боятись. Бо є протилежні сили – життя та смерть, вогонь і вода, світло й темрява. Людина має бути посередині між усім цим, не боятись, а пізнавати те й інше, жити в гармонії. У перші дні, місяці було психологічно важко від того, як сприймали односельці босого на вулиці. З часом зрозумів: зустрічаючи здивованих знайомих, бажаючи їм доброго дня, наче перезаряджаєш їх на приязне ставлення до себе й усіх оточуючих. Коли працював у відділі освіти, то щороку проходив медичний огляд у поліклініці. І там, бувало, зі співчуттям радили взутися хоч перед обходом лікарських кабінетів, бо ще не той діагноз запишуть у медичну картку… На що відповів, що такий спосіб життя варто пропагувати саме медикам. Адже за два десятиліття жодного разу не хворів. Моя система – власний стиль життя. Проте природа не любить насильства. Загартовувати організм треба послідовно і бажано під контролем медиків.
Виявляється, нині в осередках дитячого козацького товариства Володимиреччини «Пагін», яке три роки тому перебралося з аварійного маєтку у відновлене приміщення колишнього шкільного клубу, нараховується майже тисяча осіб. У новий дім провели опалення, воду. Облаштували кімнати для роботи різних гуртків, розмістили соціальний центр «Сяйво». Нині товариство є організатором багатьох постійних акцій, як-от дитячий фестиваль козацької пісні «За Україну – за народ», виставка народної творчості «Умілець», конкурс «Барви слова», екологічна операція «Дублянка», очистка лісів навколо населених пунктів, благодійна акція «Різдво для всіх», військово-спортивні заходи «Сагайдак», «Говерла», семінари-тренінги, наметові літні табори… І досі фінансування цих акцій відбувається за рахунок державних дотацій з місцевого бюджету, спонсорської допомоги комерційних структур, приватних пожертв. Організація й надалі планує займатися реалізацією статутних цілей. Крім того, пріоритетним буде напрям сталого розвитку організації, для чого розробляються програми з розвитку міжсекторного партнерства, створення власного соціального центру. Вже встановлені партнерські відносини з відповідними інституціями Рівного, Луцька, Володимирця, Кузнецовська. Розроблено декілька спільних проектів з напрацюванням механізмів взаємодії влади та громадськості.
У стратегічних планах є створення кризово-реабілітаційного Центру, що матиме все необхідне для успішної роботи з дітьми групи ризику, та створення тренінгового Центру, що зможе втілювати в життя власні програми, а також надавати можливість іншим громадським організаціям реалізовувати соціальні замовлення. Партнерами «пагінців» були і є Волинський ресурсний центр (м. Рівне), Володимирецька селищна рада, Фірма «Імбекс» (м. Кузнецовськ), магазин «Юність» (смт Володимирець), районний відділ освіти, районне об’єднання «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка. Крім головного отамана, в товаристві працюють наказний отаман, головний скарбник, підскарбник, відповідальний секретар, секретар, голова ради наставників, обозний і старшини.
На жаль, «пагінці», що прописалися у приміщенні колишнього шкільного клубу, створеного та облаштованого неабиякими зусиллями отамана Босого та його однодумців, можуть опинитися на вулиці. Саме про це зізнався Михайло Пікторов, коли ми прощалися. Виходить, знайшлися ласі на чуже добро «земляки» і тепер хочуть прибрати його до своїх рук. І недобрий запах вітру, каже головний отаман, віє з… райвідділу освіти. Тому і просить допомоги. Бо тривожиться не за себе, а за долю козацьких нащадків, яким боронити і розбудовувати Україну.
• Юрій Береза
