Сподівалися на спокійну старість при внучці
У редакцію надійшов лист – крик про допомогу: літніх людей, які мешкають у Городці, хочуть виставити за поріг. 12 січня має відбутися суд про їх примусове виселення з хати «без надання іншого житла». Ми не могли залишити такий обурливий факт поза увагою і поїхали на Володимиреччину розбиратися, що ж там сталося.
Хата Гаврилюків старенька з вигляду, дерев’яна. Але чисто вибілена. Впадають у вічі нові пластикові вікна та гарні тюлі на них. Григорій Андрійович і Марія Сергіївна зустрічають біля воріт, запрошують на подвір’я. Але ведуть повз двері хати – у літню кухню. Як самі кажуть, тепер більше часу живуть тут. У невеличкій кімнатці прибрано, натоплено. Та й самі дід з бабою дуже охайні. Спочатку починають розповідати про своїх дітей. У них шість дочок. Одна живе в Запоріжжі, ще одна – в сусідньому селі. В Городці ж осіли четверо. … дуже хворіє, з ліжка не встає. До матері часто навідуються Оля і Світлана. А Раїса підтримує свою доньку Іру. Саме ту, яку бабуся з дідусем впустили у свою хату і яка тепер їх виганяє.
– Сьомий був син, Серьожа, на двадцять четвертому годі життя втопився, – витирає сльози баба Марія. Видно, що смерть сина досі болить старим. – Всіх дітей на ноги поставили, всім весілля справили. Сину похорони і пам’ятника виробили. І от ми з дідом самі зосталися і жили. А внука Ірка з чоловіком Кольою на Волині була в Нічогівці у свекрухи. Не зжилися. Я сказала, як нема вам де подітса, то приходьте до мене. Але вони спершу до Райки прийшли. А через пару день, 31 грудня, у десять часов вечора стоят на порозі. Я: «Чого ви так позно приїхали?» Каже, що вигнала мати. Дала їм вечерять. Вони і кажуть: «Бабо, ми вас будемо доглядать, як своїх батьков, до самой смерті».
Баба Марія довго розповідала, як добре жили з онукою перші роки. Хоча молоді, за її словами, нічого й не мали – ні постелі, ні ложки-вилки. Більше того, Микола якось потрапив під грозу і його вдарила блискавка. Старі гроші на лікування давали.
– Я його вилічила, – втирає сльозу Марія Сергіївна. – Приїде внучка: «Бабо, дайте грошей». То 1200, то 700, то 400 рубльов І так пошло і поїхало. Вони напозичалися долгов по самі вуши. Я почала отдавать долгі. Де у них гроші, коли вона за 30 літ ніде не робила? А у нього я не знаю п’ять годов стажу є чи ні. Два роки ми жили добре-добре. Вони «Бабцю, бабцю». Ну от ми і вирішили: хай молодим буде хата, але вони мають нас догледіти. Ремонт почали робити, окна нові поставили. На все гроші давали…
У кожного – своя правда
Коли мирне співіснування закінчилося, ні старі, ні молоді господарі хати толком сказати не можуть. Так само різняться і версії того, як так вийшло, що раптом ні сіло ні впало, а дід з бабою вирішили онукам будинок… продати. І сталося це 15 грудня 2011 року.
Григорій Андрійович Гаврилюк каже, що погодилися з дружиною підписати документи у нотаріуса, але такі, щоб хата молодим відійшла тоді, коли вони повмирають. Юридичною мовою це називається договором довічного утримання.
– Приїхали ми до нотаріуса у Володимирець, – повідав дід Григорій. – Я й говору: «Вони нас догодують з бабою, а як ми повмираємо, хата буде їх». А мені операцію робили на очах спочатку в Рівному, потім у Києві. У мене дев’ять відсотків на правому оці, а на лівому – один. Читати не можу. Нотаріус показала мені, де розписаться. Я підписав. Потім пита: «Ви можете прочитати?» «Нє». Вона читає: купівля-продаж. Я розсердився. Через пару днів спеціально до нотаріуса поїхав: ти мені його ліквідіруй. Каже, не можна. А який то ж продаж? Ми грошей від них не бачили. Та й де вони їх возьмуть? Не роблять обидвоє.
Онучка Ірина Тригуба розповідає зовсім інше.
– Дід обманює, коли каже, ніби не знав, що підписує. Знали вони все. Вони хату продали, у нас є документи. Ми їм 46 тисяч гривень сплатили. В хаті ремонт почали робити. Бачте, плитку поклали, вікна поставили. Хліва нового збудували. Стараємося. Копійка до копійки. Так, якісь гроші баба з дідом давали. Але не стільки, скільки кажуть. Чоловік має пенсію по інвалідності. Працює троха там, де й всі працюють (нелегально копає бурштин. – Авт.) А вони таке роблять… А все ж приговорювали: «То вам дітки, то ваше все». Год чи два була тішина. Тоді ж як зібралися зі своїми дочками, то почався ковтун.
Зламаний телевізор, потруєні кури, неможливе життя…
«Ковтун – то слабо сказано. Якби Нечуй-Левицький був живий, то міг би «Кайдашеву сім’ю-2» написати.
– Вони почали на нас кричати, бити. Ми сімнадцять раз міліцію визивали! Побої знімали! Справа у прокуратурі. Я прийшла позатого літа з больници, то у хліві жила. Дочка з Запорожжя приїхала, в хату перевела. Вона почула по телефону, як ми тут сваримос. Та хіба ми в хаті живемо? На ніч приходимо тіко, – плаче баба Марія. – Він зранку на янтар їде, встає у шість годин. У себе двері так тихенько прикриє. А нашими – грим-грим. Все повідкриває, сквозняк зробит. Ми встаємо і йдем у літню кухню. А потім до сусідов. То до одних, то до других. До ночі сидимо, щоб дитятко їхнє заснуло. Крепко добре таке дитятко, годик буде… Так іздеваютса… Телевізор поламали, не дають дивиться. Навіть в окна не маю права заглянуть…
– Хіба дід з бабою можуть таке рідній онуці робити, що вони мені роблять? – викладає власну правду Іра. – Корову з пасовиська молоду вкрали, дочкам віддали. Хай би свою стару давали. Я дітей не мала сім років, вони мене товкли як гамана. Курей потруїли всіх. Мені не дають, щоб я завела корову. Свині в мене у маленькому станочку стоять. Не маю права хазяйства завести. От таке життя. І як з ними дальше поступать? Це ж вони на перший суд подали, що у нас купівля-продаж не дійсний. А потім другий раз, що купівля-продаж удаваний. І все ж правда за нами виявилася. А наш адвокат уже на їх виселення заяву подав. Вони ж міліцію постійно визивають. Кажуть, що я у них щось краду. Я ж усіх пускаю – хай люди дивляться, чи є у мене щось їх. Я не проти. Тіко жити так не можна. Я знаю, що нефайно роблю. А їм файно так поступати?
– Але ж Іро, ви хочете діда з бабою на вулицю виставити. У них же житла іншого немає. Це їхня хата, – намагаюся достукатися до совісті.
– Ми хату купили. А вони хай до дочок своїх йдут, – стоїть на своєму внучка.
– Коли суд нас виселить, то ми там же, на стугеньках, і жити залишимося, – плаче Марія Сергіївна. – Чого ми з своєї хати маємо іти?
Дід з бабою мають право померти у своїй хаті
Я походила селом і запитала у людей, що вони думають. У цілому кажуть – скандал великий. Але сільчани в основному на боці стареньких.
– Дід з бабою хату будували. Це ж все на наших очах! Вони копійку до копійки складала! Робили як воляки! – журиться сусідка Катерина Василівна Кречик, колишня вчителька фізики. – Тепер весь час в мене сидять. Молоді їм телевізор не дають дивиться. От десь у конці грудня Маша каже: «Їду на суд». А потім прийшла, то стільки плакала. Я сама разом з нею плачу. Каже, що вже на виселення подали. Що за суди? Хіба вони не можуть розібратися? Ну як вони могли хату продати?! Вони ж іншої не мають.
У сільській раді із ситуацією також добре знайомі.
– Я пропонувала бабі Марусі написати заповіт. Ми би цей документ тут же і посвідчили б, – каже секретар Наталія Мацута. – Але вони вирішили по-іншому.
– Я знаю, що до них міліція приїжджала, побої зафіксувала. Думаю, що правоохоронці займаються справою стовідсотково. А хто і скільки разів їх викликає і який ступінь важкості побоїв – не знаю, – розповіла сільський голова Ірина Басик. – Як посадовець я не можу вплинути на ситуацію. А як людина… По моралі, у цій ситуації кожен має знати своє місце. Якщо дід з бабою побудували власними мозолями будинок, то молодь повинна це зрозуміти. Мають вони договір купівлі-продажу на руках, то хай би він полежав. Я казала Ірі: йдіть до матері поживіть, у неї хата велика. Накінець, винайміть. Можна у селі знайти порожній будинок. Але дід з бабою мають дожити віку у своїй хаті.
• Наталка СЛЮСАР, Рівненська область
