Не до жалю, розпачу чи страху –
Треба рятувати світ бійцю.
Ув операційну – як на плаху,
Як під град з гарячого свинцю.
Зброя звична в цьому поєдинку:
Скальпель і надії відчуття,
Що займає вічну серединку
Між минулим і новим життям.
Відігнавши сумніви і втому,
Попросивши в Бога щасну мить,
Поспішає хлопцю молодому
Дати шанс до правнуків дожить.
І коли розплющить хлопець очі
Та сльозину випустить з-під вій,
Закурити він, хірург, захоче,
Як гвардієць на передовій.
До нашої зустрічі чув і читав про цього чоловіка. В уяві мимоволі вималювався образ кремезного та малоговіркого українця, який є далеким від глибоких душевних почуттів. Ця людина, що пройшла не одне пекло війни, чомусь бачилася мені такою, що вміє тільки чітко виконувати військові накази та готова йти в огонь і воду без будь-яких вагань…
Натомість побачив на подвір’ї Рівненського військового госпіталю привітного та добродушного краянина, з-під чорних, як ніч, й охайних, наче виведених пензликом, вус якого після першого вітального слова вилетіла іскриста усмішка, розтопивши довкіл всі сумні фарби серпневого саду.
Микола Ярославович запросив до свого робочого кабінету. І хоч була досить рання пора, мій співрозмовник усе натякав, що його чекають невідкладні справи. А дізнавшись мету мого приїзду, якось ніяковіло проказав:
– Та про мене вже писали й розповідали…
Тож пообіцявши довго не затримувати його запитаннями, поцікавився:
– Коли у Вашому житті були найстрашніший і найщасливіший дні?
Хірург уважно подивився у мої очі, легенько зітхнув, наче проганяв ранкову розчуленість, і відразу відповів:
– Найстрашнішими були 24-те та 25-те серпня минулого року, коли ми потрапили в полон до російських бойовиків. Було боляче за такий прорахунок нашого командування.
І враз додав:
– А найщасливішим було 26 грудня, коли нас визволили з полону, коли стрівся з рідними, близькими та друзями.
Дивився на мужнє обличчя Миколи Ярославовича і проймався мимоволі і радістю, і сумом, адже переді мною було обличчя непростої долі колишнього воїна-афганця, посланця миру в Лівані та недавнього хірурга-бранця, який на власній землі змушений був рятувати від смерті і побратимів, і ворогів. З власної й невласної волі. Тоді, перебуваючи в полоні, він разом зі своїми кількома помічниками – такими ж бранцями – брав у руки медичні інструменти і витягав ними з понівечених тіл металеву смерть.
– Кого легше було оперувати – своїх чи чужих? – запитав я співбесідника.
І несподівано почув:
– Для лікаря немає значення, кого рятуєш – друга чи ворога. Все залежить від складності поранення. Хоча серце в ті хвилини підказувало: побратимів рятувати приємніше. Їх аж 32 вдалося витягти з того світу. Всі вони живими повернулися додому…
У цю мить обличчя хірурга стало ще світлішим. Ніби хмарка з неба, спала з обличчя неприхована жура. Я відчув, як вкотре радість за врятованих охопила Миколу Ярославовича.
Потім лікар розповідав про майже цілодобову важку працю українських полонених під прицілом ворожих автоматів, знущання над ними, особливо новачками. А ще з гіркотою згадав одного малодушного полоненого, який почав називати вчорашніх побратимів бандерівцями, які примусили його взяти зброю і втягнули у війну проти Росії І цим вимолив собі у сепаратистів волю…
– Можливо, він таки потрапить до рук українського правосуддя, – тихо мовив Микола Ярославович. – Бо таке не прощається…
А хірургом Микола Ярославович став 1992 року, коли після закінчення інституту його направили в одну з частин Прикарпатського військового округу. Три роки потому перевівся до Рівненського гарнізонного військового госпіталю, де отримав ще одну спеціалізацію – з травматології і був призначений начальником травматологічного відділення. Потім було відрядження до Лівану, після чого очолив хірургічне відділення Рівненського військового госпіталю.
Тут, на цій неоголошеній війні, молоді воїни називали його батьком. Він і справді був одним із найстарших за віком. Та, мабуть, так величали насамперед за те, що всупереч неволі дбав про них, як про своїх дітей.
Утім, першими пораненими, з якими працював під постійними обстрілами Микола Ярославович, були бійці батальйону «Азов». Далі був Іловайськ, намагання вирватися з оточення і полон…
Хірург пригадав:
– Нашу групу захопили російські війська, а через три доби полонених передали «ДНРівцям», які через Ростов доправили нас до Сніжного в тюрму. Мені сказали: «Якщо ти хірург, то в нас є для тебе робота – більш як тридцять поранених».
І він оперував. Своїх і чужих. Спочатку в Сніжному, потім – у Донецьку. Вже не сподівався на порятунок. Та 26 грудня прийшов охоронець і зачитав, хто є в списках на обмін. У них було і його прізвище.
Микола Гейник добре знає, хто винен у цій війні і кому потрібна невільна Україна. Заодно йому жаль обманутих мешканців Донбасу, які стали на бік російського агресора. Та ще підполковник медичної служби, якого так шанують у Рівненському військовому госпіталі, вірить у те, що ця війна закінчиться нашою перемогою, що всі полонені повернуться у рідні домівки. На розвітання він так і сказав:
– Хочу побажати всім, хто боронить нашу Україну, і тим, хто перебуває в тимчасовій неволі, триматися, вистояти і повернутися додому! Надія і єдність дає силу. А правда множить дух волелюбів.
Власне, тут нічого додати.
• Юрій Береза
