За даними польського географічного словника 1889 року, Суйми були засновані у XVI ст. серед гурбенських лісів неподалік урочища Вільхави для осілих тут дроворубів, теслярів, котрі, гадають, були підданими острозького князя. Вони, крім того, упорядковували новозасновані пасіки. І лише згодом на постійну осілість прибули сюди околишні поселяни й зайнялись тваринництвом, землеробством, садівництвом, рибальством та побутовим промислом. За свідченням статистики 1667 року, воєнна розруха, голодні роки, морова епідемія майже повністю знищили людність «Суймов». Із 45 дворів вижило лише 5. Тільки через 7 років, як можна припустити за даними актів, село почало оживати й в основному за рахунок переселенців із віддаленіших поселень. Цьому, можливо, сприяло те, що з 1748 року «Суймы» відходять у володіння графів Карвицьких, котрі аж по 1861 рік здійснювали тут, як і в інших місцях, лояльне до селян управління. Дані 1889 року трактують Суйми «деревнею», єпархіально приналежною, як і зараз, до Півчого. На той час селище мало 46 садиб, 237 мешканців, капличку, придорожню корчемку, «шкілку» фруктових дерев. Оця цікава назва – Суйми, за науковими версіями, з’явилася так. Суйми мають форму множини й відносяться до численних новіших словотворів, котрі, імовірно, означають ім’я людини. З цих міркувань легко припустити, що і в Суймах приховане ім’я особи Суйма, що примикає до ряду Бучма, Кошма, Кучма. А, можливо, кажуть селяни, назва села могла бути похідною від російського «суемить», «суймовать», себто «баламутити народ або сім’ю». На користь цієї версії свідчать фрагменти місцевих оповідей. В одній із таких мовиться, ніби один півчанин бачив колись на берегах старовинної книги запис, за яким назва Суйми утворилася від того, що тут чинились «суйми», тобто колотнечі, міжусобиці.
Стіну каплички пробив бойовий снаряд
Церкви в селі немає. Люди ходять на богослужіння до Свято-Миколаївського храму сусіднього села Півче. Проте тут, при в’їзді у село, є своя святиня - невеличка капличка, коли і ким збудована, невідомо, однак існує думка, що вона ще древніша від Свято-Миколаївської церкви, котра у 2017 році відсвяткує своє 240-ліття. Престольне свято у Суймах відзначають 14 січня, на свято обрізання Господнього і в день пам’яті св. Василія Великого. Тож у цей день тут проходить богослужіння. Також у вірян стало доброю традицією проводити тут відправу й 12 липня у День апостолів Петра і Павла. Старші люди розповідають, що у роки війни у каплицю потрапив бойовий снаряд. І хоч люди злякалися, що він може спалити святиню, снаряд не розірвався, а застряг у стіні. Люди й досі кажуть, що він просто «не посмів» спалити капличку.
«Малокомплектна» школа
Не могли не відвідати й Суємську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів, яку чиновники від освіти називають «малокомплектною», позаяк тут навчаються усього 39 учнів. Усі нині говорять про «оптимізацію» таких шкіл. Тож вирішили поцікавитися думкою педагогів та жителів села Півче та Суйми, діти котрих навчаються у цій школі. Директор Людмила Мельник невелику кількість учнів у підпорядкованому їй навчальному закладі проблемою не вважає. Каже, і з нею солідарні батьки, що навпаки, від такого навчання є тільки зиск. Коли в класі 5-7 учнів, навчання просто-напросто перетворюється на індивідуальне. Вчитель має змогу по кілька разів за урок опитати усіх дітей, детальніше зупинитися на незрозумілих моментах. «А що в місті, коли учнів 30-35? – міркує Людмила Миколаївна. – Вчитель може лише фактично начитати матеріал, на детальні пояснення, якщо учень чогось не зрозумів, часу, звісно, нема. За 45 хвилин треба встигнути пояснити тему і виділити час для кожного учня. Зробити це нереально. А потім батьки змушені наймати репетиторів. А, власне, чому вони це повинні робити? Адже держава гарантує безоплатну освіту для їхньої дитини. А сільські діти – невже вони винні, що народилися в селі? Хіба вони не мають такого ж права на якісну освіту, як і міські діти? Звісно, мають. Багато хто з батьків не хоче розуміти, чому вони мають возити дітей до школи у сусідні села. Не всім це по кишені. Тут, на місці, є повністю укомплектована школа, є достатня кількість учителів. Навіщо кудись їхати? Якщо старші діти могли б самі добратися до школи, то що робити з молодшими школярами - незрозуміло, бідкаються батьки. Якщо самостійно довозити їх до школи у сусіднє село, то втрачається півдня і затрачаються немалі кошти. Та сама ситуація із дитячим садочком. Батьки втомилися довозити дошкільнят до сусіднього Будеража. Знову ж таки в основному через те, що це займає багато часу. Для села, коли у господарстві, біля землі та худоби кожна хвилина дорога, це дуже накладно. Тому нещодавно батьки підготували звернення до сільської ради, аби на базі нашої школи була створена група для дошкільнят. Втілити цей проект ми плануємо вже наступного року, адже, тільки зараз дитячого садочка потребують 30 діток із Півчого та Суєм». Прикра ситуація наразі в сільській школі й з позакласними заняттями. Нині фінансів на цей напрямок навчання не передбачено, констатує Людмила Мельник. «Чи захоче хоч одна з місцевих родин відправляти свою дитину на платні гуртки, приміром до сусіднього Мізоча? Я таких не знаю. Реформа в освіті має бути, і повинна вона сприяти розвитку освіти, тим паче на селі. Повинні бути доступними підручники, щоб батьки не думали, як то вкраяти з сімейного бюджету, щоб купити своїй дитині навчальне приладдя. Потрібно, аби й сільським дітям воно було доступне. І головне – діти мають навчатися тут, на місцях, а не шукали, куди їм доїжджати. Ось який напрям повинен реформуватись, ось над якою проблемою ми, освітяни, повинні працювати. Повертаючись до малокомплектності, скажу – своїми учнями ми безмежно пишаємося. Теперішні наші зірочки – семикласниця Валя Полюхович та восьмикласниця Катерина Котюк. Вони відмінниці, є переможницями багатьох олімпіад. Катруся, наприклад, посіла перші місця в районних олімпіадах із 9 предметів. Випускники минулих років навчаються в найпрестижніших вишах України. Тетяна Денисюк – в КПІ, Юлія Леончук – в Національному авіаційному університеті, Оксана Рожко – в Києвському інституті культури Поплавського, Ірина Тимощук – в Національному університеті державної податкової служби. Варто згадати, що знання в нашій альма-матер отримали й Петро Тадеєв – директор Рівненського економіко-гуманітарного та інженерного коледжу, його дружина доктор педагогічних наук Марія Тадеєва, а також Микола Якимчук - голова Міжнародного громадського об’єднання «Рівненське земляцтво», член-кореспондент НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, директор Центру менеджменту та маркетингу в галузі наук про Землю ІГН НАН України, завідувач кафедри геоінформатики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Можна згадувати ще багатьох наших випускників. Одним словом – усі вони стали успішними людьми».
Історія школи досить цікава – була вона заснована в 1926 році, спочатку розміщувалася в невеличкій хаті. Було тоді сім класів. Один із колишніх учнів Павло Корнійчук пригадував, що у нього не було ні зошита, ні книжок. Тож хлопчина здав лахмітникам, які їздили по селу, усі баняки з дому. А на отримані гроші купив собі зошитів. Прийшовши додому після занять, хлопець добряче отримав на горіхи від дідуся. Так колись навчалися сільські дітлахи. Потім під приміщення школи у 1947 році пристосували колишній панський будинок, розповідає вчителька української мови Віра Антонюк. «Тут були розкішні паркети, танцювальні зали, колони. І все це реорганізували під школу». А вже в 1995 році школа зайняла теперішнє просторе приміщення.
Місцеві педагоги, учні та бібліотекар Ольга Корнійчук створили своєрідний музей сіл Півче та Суйми. Тут представлені давні знаряддя праці - ткацькі верстати, веретена, предмети побуту, цікавий посуд, картини, виткані та вишиті давніми орнаментами рушники та одяг. Ці експонати датуються XVII -XIX століттями. Вчитель історії Микола Маринін часто проводить тут позакласні заняття. «Мені дуже подобаються оці горнятка-«близнятка», - демонструє нам свій улюблений експонат семикласниця Валя Полюхович. – Колись жінка в одну з посудин насипала борщу, а в іншу, певно, вареників. Пов’язувала голову хустиною, брала полотняну скатертинку, щоб потім підстелити під цю посудину, та несла своєму господареві, який ще спозаранку їхав в поле на косовицю, обід».
Різьба – поезія в дереві
Довелося нам познайомитися й з учителем фізики, інформатики та трудового навчання Віктором Мартинюком. Одним із захоплень педагога є різьба по дереву. Відтак кожен його новий урок трудового навчання місцеві хлопчаки чекають із великим нетерпінням – адже Віктор Всеволодович знову продемонструє якусь свою нову і цікаву роботу та знову вчитиме працювати з деревом. Тоді дітвора забуває про свої телефони й планшети й навчається давньому, як сам народ, мистецтву.
Різьба по дереву стає дедалі актуальнішою серед населення нашої країни, говорить Віктор Мартинюк. Все більше людей купують дерев’яні меблі, посуд, та інші речі, оздоблені різьбою. Чому? Відповідь дуже проста. Сучасна людина вже перенаситилася холодними та неживими матеріалами, ось і хочеться тепла та затишку. А дерево має тепло, бо воно живе, а якщо ще й оздоблене вишуканими різьбленими візерунками, це саме те, до чого тягнеться спрагла до краси людська душа. Дерево немов удруге оживає. Можливо тому, що людина обробляє його своїми руками, вкладаючи у свою працю душу. «Різьбою я займаюся ось уже тридцять років. Уперше познайомився із цим видом мистецтва у 1985 році, коли вступив до кременецького педагогічного училища. Там став відвідувати гурток різьбярів. Припала до душі ця справа, тож вдосконалювати техніку продовжив самостійно. Шукав поради в фаховій літературі. Тепер же є безмежне поле для обміну досвідом – існує безліч інтернет-спільнот, де різьбярі діляться своїми відкриттями та новими техніками. Уже, можна сказати, я не уявляю, як іще можна проводити свій вільний час, як не зайнятися різьбою. Раніше приділяв більше уваги оздобленню меблів, вирізав цілі картини з дерева, любив виготовляти посуд (у мене сила-силенна ложок). Тепер почав працювати над скульптурними композиціями», - ділиться з нами вчитель.
У чисте-чисте, безмежно глибоке та ясне небо сивеньким струмочком в’ється димок. То хтось із селян загріб садок та палить торішнє опале листя й суху траву. На невеличких галявинках між молодими берізками на околиці села причаїлися первоцвіти, скромно похиливши голівки. Навкруги пахне свіжою зеленню, яка почала прокидатися після зими, та березовим соком. Так зустріло та провело нас село Суйми.
• Анна Легка
