А ще ніколи не голодуватимуть, вчитимуться у звичайній школі зі своїми однолітками та завжди будуть оточені любов’ю і турботою своїх нових батьків.
— Коли ми довідалися, що дев’ять дітей зі Здолбунівського району можуть опинитися в інтернаті, то не знаходили собі місця. У нас багато друзів з багатодітних родин, і вони десь підштовхнули нас до цього кроку. Історія виживання наших дітей, впевнена, нікого не залишила б байдужими. Хіба ж можна було допустити, щоб дітей розібрали по різних інтернатах? Хіба можна розривати родинне коло? В Україні ніхто до нас не всиновлював дев’ять дітей з однієї родини, — розповідає Тамара Лисенко.
Олег та Тамара одружилися кілька років тому. В обох — другий шлюб. Діти від першого шлюбу вже дорослі. Але цілком підтримали своїх батьків у прагненні допомогти дітям, які роками були позбавлені батьківського тепла.
— Я до останнього про усиновлення не говорила мамі. Усе боялася, як вона на це відреагує. Втім, коли мама довідалася, що ми з Олегом всиновили дев’ять дітей, то сказала: «Я тебе знаю, ти дитини ніколи не образиш». Багато наших друзів підтримали нас і допомогли.
«Як ви могли у час війни всиновити дев’ять дітей? – дивувалися деякі знайомі. А ми й не мали відповіді на це питання. Бо коли довідалися про цих дітей, вперше побачили їх, то зрозуміли, що це наші рідні діти і ми вже не зможемо від них відмовитися.
— У школу ми не ходили не тому, що не хотіли, просто нам ніхто не пояснював, що школу необхідно відвідувати і гарно вчитися, що це знадобиться в житті, - розповідає чи не найговіркіша з дітей 13-річна Аліна. — Ми доглядали менших, готували якусь їжу і так жили. Одним днем.
Після того, як батько наклав на себе руки, мати почала приводити в хату чоловіків, вони постійно розпивали спиртні напої і кудись ішли, а діти залишалися наодинці зі своїми проблемами, вчилися заробляти на життя самі. Менші готували їжу, а старші копали сусідам городи, рубали дрова. Люди приносили щось поїсти, з того й жили.
— Ми маємо навчити їх жити, простій гігієні, їх цього ніхто не вчив, але ще не пізно це зробити. Жоден інтернат, на відміну від повноцінної сім’ї, не підготує дитину до самостійного життя. І велика проблема таких діток в тому, що вони виходять з інтернатів зовсім не готові до повноцінного життя, - вважає нова мама дітей Тамара Лисенко. Новим батькам довелося заново виготовляти свідоцтва про народження через втрату попередніх. Фактично, усе почалося, так би мовити, з чистого аркуша.
— Після створення дитячого будинку сімейного типу, наших вихованців ми відправили у звичайну школу в с. Олександрія, а не в інтернатську. Якщо вже в їхньому житті настав новий період, то нехай ці зміни будуть кардинальними, і дітей нічого не пов’язує з минулим. Про інтернат в Олександрії в дітей теж сумні спогади. Кажуть, що там є працівники, які «виховують» з допомогою фізичної сили, а дітей інколи годують зіпсованими продуктами.
Новий день великої сім’ї починається о 5-6 ранку. Це звичка ще з того, минулого життя, відучити від якої дітей новим батькам поки що не вдається. Старші збираються в школу, куди їх відвозить мама Тамара, а менші намагаються допомогти татові Олегу на кухні.
Тим часом, двоє старших дітей Назар і Віталій вже здобувають робітничі професії в професійно-технічному ліцеї Квасилова. І, як годиться студентам, на вихідні приїжджають допомагати батькам.
За словами подружжя, надзвичайно велику допомогу на шляху до створення дитбудинку сімейного типу, нам надали заступник голови Рівненської РДА Сергій Подолін, начальник служби у справах сім’ї і молоді Рівненської РДА Наталія Андріюк, начальник служби у справах дітей Рівненської ОДА Віктор Марчук.
Нині велика родина мешкає в службовій квартирі в Олександрії. У помешкані дещо прохолодно. Опалення тут централізоване, й очевидно, що комунальні служби намагаються трохи зекономити. Проте діти все одно щасливі, адже їх нині зігріває родинне тепло. Те тепло, якого вони ніколи не мали...
• Василь Бурченя
