Древня волинська земля славиться багатим історичним спадком та чарівною мальовничою природою. Затяті мандрівники не оминають цей край, а охоче його відвідують, щоб зануритися в минувшину та набратися енергії на справи майбутні. Неодноразово Український журналістський фонд запрошував й представників ЗМІ з усіх куточків України відвідати цю благодатну землю, щоб насолодитися її красотами та розповісти про них іншим. Цьогоріч пишучу братію спрямували до старовинного Володимира-Волинського, де вона взяла участь у фестивалі «Український коровай – сузір’я», що сьомий рік поспіль проходить у цьому місті. На залізничному вокзалі у Ковелі запрошених гостинно зустрів із квітами й щирими словами засновник та ініціатор фестивалю «Український коровай – сузір’я» головний редактор місцевої газети «Місто вечірнє» Едуард Залуський, який і супроводжував делегацію скрізь, де вдалося побувати.
Синьоока перлина Волині, яку побачити не вдалося
Спочатку наш шлях проліг на озеро Світязь. До цього мені жодного разу не доводилось бувати на берегах цієї водної волинської перлини, хоч чула чимало хороших відгуків про те, що це найкраще місце для спокійного тихого відпочинку. Отож були сподівання, якщо не зануритися в кришталеву воду озера (як-не-як осінь), то хоча б помилуватися його блакиттю та гарними краєвидами. Та не судилося. Добралися до бази відпочинку «Фенікс» ми вже пізно вночі, отож плескіт хвиль слухали при місячному сяйві. Але сказати по правді, вражень від цього не менше, ніж коли світило б яскраве сонце. А ще це лише підсилило бажання повернутися сюди знову.
Гарно, аж занадто
Прокидатися довелося відразу після того, як вдалося заснути, адже попереду чекала захоплююча екскурсія до Республіки Білорусь. Нас попередили, щоб подалі заховали журналістські посвідчення, аби, бува, не виникли ніякі непорозуміння з «охоронцями кордону» сусідньої держави, які не надто доброзичливо ставляться до представників ЗМІ. Отож видавали себе за пересічних подорожуючих. Попри заминки на митниці, хороший настрій не полишав нас всю дорогу. Спочатку ми відвідали «Національний парк «Біловезька пуща». Побувати там восени раджу всім, бо, напевно, таких барвистих кольорів, в які розмалювала природа там дерева та кущі, годі де ще можна побачити! Біловезька пуща є одним з найбільших лісових масивів рівнинної Європи, який зберігся у відносно первісному стані до нашого часу. Його територія розділена державними кордонами на дві частини - білоруську і польську. Зануритися в глибину лісу нам не вдалося, але багато що побачили у Музеї Природи. В експозиції найрізноманітніші експонати – опудала турів, дикого коня тарпана, які завдяки людській недбалості зникли з лиця землі; зубрів, ведмедів, кабанів, різних птахів, що населяють цю територію. Ефекту для сприйняття додавала спеціальна підсвітка та записи різних голосів тварин і птахів, що періодично звучали. Складалося враження, що ніби перебуваєш в справжньому лісі. Символом пущі є зубр. За кілька минулих століть, коли Біловезька пуща була мисливським господарством російських царів, їх тут просто винищили. Останній зубр тут був убитий в 1921 році. Нині ж чисельність цієї тварини збільшилась до кількох сотень особин. Мешкають вони і в лісовому зоопарку пущі. Тут для них створені умови, наближені до природних - можна і волею насолодитися, і про їжу не надто турбуватися. Також у вольєрах, що тягнуться понад кілометр, вдалося побачити ведмедів, оленів, лосів, диких кабанів, лисиць, вовків, косуль, коней та іншу живність. Трохи дивно було побачити вольєри з страусами. Мабуть, щоб привабити більше відвідувачів. Хоча, нічого іншого для цього не робиться. Ми не побачили тут яток із сувенірами, солодощами чи напоями. На території заповідника працювало лише одне кафе, та й те мало досить сумнівний вигляд.
Екскурсія до Брестської фортеці викликала не менше емоцій. Огляд Музею оборони Брестської фортеці, Меморіального комплексу фортеці, стіни, пробиті кулями, голос Лєвітана, що звучить із радіоприймача по всій території фортеці, переніс нас в буремні роки Другої світової війни. Хоча відразу впало в око, що білоруси аж занадто демонструють свою прихильність до радянського минулого й виховують на цих традиціях молодь. Це і постійна варта школярів міста біля Вічного вогню, і часті екскурсії учнів до музею, посвята молодих спеціалістів на території меморіального комплексу створюють враження, ніби тут час зупинився на радянській епосі. Хоча сам Брест найбільше вразив величезною кількістю казино, що засвідчує про розвиток Білорусі в напрямі до навпаки. Дещо розгубилися ми, коли отримали на руки білоруські рублі. Кількість нулів на них вражала. До речі, з літа цього року обміняти українські гривні у Білорусі неможливо. Так що запасайтеся «твердішою» валютою.
Дбаймо про своє, а не про чуже
Знову дорога, і наступною нашою зупинкою став Нововолинськ. Місто знаходиться всього в п’яти кілометрах від кордону з Польщею. Воно ще зовсім молоде, а його виникнення пов’язане з освоєнням Львівсько-Волинського вугільного басейну. Завітали ми на єдину шахту в Україні, яка в теперішніх умовах будується коштом держави, – це славнозвісна №10 «Нововолинська». Почали її будувати ще у 1989 році. Із року в рік терміни здачі об’єкта переносяться через нестачу фінансування. А сотні мешканців міста мріють про те, щоб шахта запрацювала та забезпечила роботою і без того проблемний шахтарський регіон. Але виходить так, що ті працівники, які нині там трудяться, вже понад півроку не отримують зарплату. Для того, щоб об’єкт запрацював і видав перші тонни вугілля на-гора, потрібно 500 мільйонів гривень. Зважаючи на проблеми на Донбасі і на те, що Україна залишилася без вугілля, думається, що ці кошти владі на київських схилах просто необхідно відшукати, а не викидати їх на вітер, доставляючи вугілля для потреб країни з Південно-Африканської Республіки.
Мир у країні, хліб на столі
Фестиваль традиційної національної культури «Український коровай-сузір’я» у древньому Володимирі проходив уже всьоме поспіль. У зв’язку з подіями в країні цьогоріч він мав особливе патріотичне забарвлення та носив назву «Сини боронять рідну землю, що родить колосистий хліб». На початку фестивалю-реквієму відбулося покладання квітів до всіх пам’ятників загиблим воїнам, розташованих на території Володимира-Волинського, а також панахида за загиблими за волю нашої держави. У холі залу, де проходили дійства, відвідувачі могли переглянути хлібні композиції від сільських громад району, виставку дитячих малюнків. Особливу увагу гостей заходу привертали стели пам’яті з портретами патріотів, які загинули на Майдані, відстоюючи ідеали Революції гідності та суверенітет і територіальну цілісність Батьківщини у зоні АТО.
А далі присутні долучилися до перегляду концертної програми «Дай, Боже, Вкраїні дочок і синів, дай хліба до столу, дай миру усім». Глядачі отримали масу задоволення від виступів виконавців-аматорів. Окрасою фестивалю, як завжди, стала виставка короваїв, виготовлених майстринями району. Хоч дійство проходило значно скромніше, ніж у попередні роки, воно було не менш насиченим.
Православні святині, які варто відвідати
Бути на Володимирівщині і не відвідати її храми, це означає нічого не побачити. Хоча варто наголосити: для того, щоб оглянути всі волинські святині, необхідно приїздити окремо і мати для цього вдосталь часу. Журналістська делегація, зокрема, побувала на богослужінні в Свято-Успенському Низкиницькому чоловічому монастирі, фундатором якого був представник славного роду українських шляхтичів, один iз засновників Києво-Могилянської академії Адам Кисіль. Він збудував три монастирі з церквами, заповівши поховати себе у Низкиничах, котрі були родовим маєтком Киселів. Успенський храм закладено на місці старенької церкви, при якій поховано прадіда, батька і дядька магната. Всередині храму ми старими східцями спуститися у крипту, де побачили склеп, у якому, за переказами, і поховано самого Адама Киселя.
Не побачити Зимненської духовної святині просто не могли - всього якихось п’ять кілометрів – і ми перед стінами тисячолітнього Святогорського Успенського православного жіночого монастиря. Розповідають, що його заснував Володимир Святий ще у 1001 році. Тут ми попили монастирського чаю і почули з вуст монашки Павли про те, що монастир починався як печерний. У надрах гори були викопані печери, які використовувалися як келії, потім була облаштована печерна церква. У цьому монастирі мешкали волинські святі Стефан, Амфілохій. Був тут і преподобний Нестор-літописець. В середині ХV століття князь Олександр Чорторийський збудував на місці печерної та дерев’яної обителі мурований монастир-фортецю. Найголовнішою святинею монастиря є чудотворна Зимненська ікона Богоматері – грецького писання на кипарисовій дошці. За переказами, саме цим образом Константинопольський патріарх Микола ІІ Хризоверх благословляв у 988 році грецьку царівну Ганну на одруження з київським князем Володимиром. Монашка провела нас сходами повз Успенський собор, відчинила двері - і ми у печерах, де влаштовано підземну Варлаамівську церкву. Нині відкрита лише частина печерного комплексу, інша потребує дослідження.
Мало яке місто в усій Україні може похвалитись такою славою, яку має Володимир-Волинський. Офіційним роком його народження вважають 988, ведучи лік від першої писемної згадки про нього в «Повісті минулих літ». Давню велич Володимир-Волинського засвідчують унікальні пам’ятки історії й архітектури, що збереглися в місті. Зокрема Собор Успіння Пресвятої Богородиці побудовано князем Мстиславом Ізяславовичем у 1156-1160 роках. Іпатіївський літопис свідчить, що у цьому ж соборі він був і похований. Це єдина церква, яка збереглася з домонгольського часу на Волині. Церква Святого Василія (ротонда) теж привертає увагу. 3a місцевими переказами, князь Володимир, повертаючись з походу проти білих хорватів у 992 p., зупинився в м. Володимир-Волинському, і тут в подяку Богу за вдалий похід, наказав кожному із своєї дружини принести по одній цеглині і, таким чином, за один день спорудив храм, який в честь його християнського імені був освячений в ім’я святого Василія. Варто оглянути й Христо-Рiздвяний собор, Костел Iоакiма та Анни, Миколаївську церкву, збудовані в місті дещо пізніше. Приїздіть і подивіться - не пожалкуєте!
• Ольга Дем’янчук
