24-річним близнюкам Вадиму та Віталію Петрюкам не звикати все робити разом. Зростали, вчилися та дорослішали хлопці на очах один у одного. Ще в мирні часи разом пройшли строкову службу в Збройних Силах України та повернулися в рідне Підзамче, що на Радивилівщині. Мабуть, планів у хлопців було багато, однак війна внесла свої корективи. Чи могли вони подумати, що крім всіх добрих справ, що вони робили спільно, їм колись доведеться пліч-о-пліч стати на захист Батьківщини?
У серпні минулого року під час мобілізації обом братам прийшли повістки. Законодавство дозволяло одному з них відмовитися від військової повинності, але це не про наших героїв. Вочевидь, слова про гідність та обов’язок перед Вітчизною не порожні звуки для Вадима та Віталія. Ну як могли нерозлучні брати вирішувати, хто з них буде ризикувати своїм життям заради України?! Для обох вибір був очевидним: служитимуть разом!
Дізнавшись про те, що хлопці на кілька днів відпустки приїхали додому з Донбасу, просто не міг пропустити нагоди поспілкуватися із ними. Зустріч із братами відбулася у кабінеті волонтера координаційного штабу Радивилівського району з допомоги армії Алли Стояновської, куди учасники АТО прийшли подякувати за надану впродовж служби допомогу. Тут же зустрів й Віталія Петлюка – іншого мобілізованого жителя району, який прийшов особисто подякувати Аллі Іванівні за надану допомогу. За чашкою кави в невимушеній атмосфері вояки розказували про службу. Близнюки навіть у зоні АТО намагаються бути разом. У 53-ій окремій механізованій бригаді вони водять бронетранспортери МТ-ЛБ. Розказують, що техніка хоч і не нова, але має хороші характеристики прохідності – їй не страшна ні грязюка, ні навіть водойми. Там, де військовий ЗІЛ може загрузнути, МТ-ЛБ проскочить з легкістю. Виконання завдань ускладнюють лише заміновані поля, яких в зоні проведення операцій не бракує.
На питання брати відповідають синхронно, навіть сміються разом. Незважаючи на складну ситуацію в державі, хлопці просто випромінюють оптимізм та заряджають позитивними емоціями. Розмовляючи із близнюками, й справді важко розрізнити, хто з них хто. «Коли мене кличуть Вадимом, також відповідаю» - розказує Віталій. «Чи вірите в перемогу?» «Звісно! - відповідають хлопці. - Будемо боротися за перемогу, доки нога останнього окупанта не покине нашу землю, а Донбас – це українська земля!». Про плани на майбутнє говорять спокійно. Парубки, хоч і мають обраниць долі, однак кажуть, що далеко наперед забігати не варто. Усміхаючись, відповідають, що спочатку треба виконати свій громадянський обов’язок, а там можна і про весілля подумати.
На завершення розмови побажав хлопцям удачі й прихильності долі та подякував за високу громадянську позицію, адже вони й справді заслуговують лише на слова похвали!
• Вадим Табакера
