– Не дайте померти з голоду каліці! Допоможіть бідному і нещасному рабові Божому!
І коли промовляв останнє речення, тицьнув мені свій капелюх під самісінький ніс. Я, зупинившись, перевів погляд на нього. Чоловік, не звертаючи на мене уваги, стояв з витягнутою вперед рукою, а очі з-під темних окулярів косили у зворотній від мене бік.
– Чим можу допомогти? – поцікавивсь я.
– Грошима! – коротко відрубав жебрак. І заволав знову на весь базар, так і не дивлячись на мене.
– Допоможіть голодному каліці!
Остання його фраза зачепила мене за живе. Мало не розплакався. Думаю: якщо чоловік голодний, то, крім грошей, йому і на зуб треба щось покласти. Але перед тим запитав його ще раз:
– Що ж змусило вас, чоловіче, стати на такий страждальницький шлях?
Він, опустивши руку і ткнувши пальцем на темні окуляри, процідив мені сердито:
– Не бачиш, старий?! Незрячий я! Не-зря-чий!
– Боже, – вирвалось у мене. – Який же ви нещасний! Якщо вже доля так обділила, то візьміть мій пиріжок з капустою.
– Мани мені потрібні, а не твій пиріжок капустяний, – перебив жебрак.
– Добре, – погодився відразу, і кинув у капелюх кілька копійчин, які вигріб із кишені.
– Ха-ха-ха, – зареготав раптом жебрак. – Не ганьби мій авторитет своїм драним капіталом! Зелененькі мені потрібні! Зелененькі! Така валюта тепер в моді!
І швидко вигріб мої копійки з свого капелюха, що здалося ніби зір у нього був кращий, ніж у мене в молодості.
– На, – промовив він до мене, – забери свої сімдесят п’ять копійок і купи собі ще одного пиріжка, щоб з голоду не здох.
Забрав я свою копійчину і пішов додому. А дорогою все розмірковував, чи не стати й собі жебраком, бо ж грошей у нього в капелюсі було більше, ніж моя і бабина пенсії за півроку разом узяті.
• Василь Титечко,
Сарненський район
