Кожна із цих цифр вагома, за ними стоять не тільки конкретні події, а й реальні люди. А нещодавно пан Володимир відзначив ювілей - 65-річчя з дня народження.
Професійний шлях голови правління фармацевтичної асоціації, заслуженого працівника охорони здоров’я, фармацевта вищої категорії, кавалера ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, відмінника охорони здоров’я, голови правління ТзОВ «Рівнефармація» Володимира Синяка розпочався у 1970 році після закінчення фармацевтичного факультету Львівського державного медичного інституту.
За розподілом вчорашній студент потрапив у далекий Казахстан.
– Працював начальником контрольно-аналітичної лабораторії, контролював роботу аптек залізничного транспорту. Доволі поїздив казахськими барханами, саме тоді зміг по-новому оцінити переваги рідної української землі.
Повернувшись на Рівненщину, Володимир Васильович розпочав кар’єру з нуля. Спочатку працював інспектором обласного аптечного управління, тоді ж його обрали секретарем комітету комсомолу цієї установи. Через деякий час пішов на підвищення в обком комсомолу, але дуже швидко зрозумів, що стає сумно – не вистачає улюбленої професії.
– Мені запропонували посаду заступника начальника управління. Тоді мені було лише 29 років, тому вважався наймолодшим керівником цього напряму в Україні. Звісно, спочатку було нелегко, але допомагав мій начальник – Федір Кирилович Доманюк. Його вже немає, та досі згадую з теплотою цю порядну, мудру, чуйну людину.
Із 1989 року Володимир Васильович працює на посаді керівника «Рівнефармації».
- До 1996 року ми були єдиним цілим фармацевтичним комплексом, але відбулася приватизація, і від нас відокремилися райони. Починали з 17 аптек, сьогодні маємо 35 аптек і 25 аптечних пунктів, склад та понад 500 працівників, більш як 90 відсотків з яких - жінки. Прекрасний колектив!
«Усе відміряю до п’ятого знака»
Професію фармацевта пан Володимир вибрав не випадково. Медицина змалечку була йому близька: мама 30 років пропрацювала санітаркою у лікарні.
- Звичайно, це вплив мами. Після закінчення школи вступав на педіатричне відділення, але не пройшов за конкурсом. Запропонували фармацію. Ніколи не жалкував про вибір. Нас привчили зважувати лікарські речовини до п’ятого знака після коми, і це допомагає донині у житті. Можливо, не до п’ятого знака, а до другого, кожен раз зважуєш питання, які вирішуєш, - посміхається співрозмовник.
Володимир Синяк народився у Мізочі. На той час він був районним центром, мав розвинену інфраструктуру. І хоча зараз там немає підприємств, що забезпечували існування провінційного містечка, історичні пам’ятки залишаються його гордістю.
- У цьому році Мізоч відсвяткував 250 років від надання йому Магдебурзького права. Я там виріс, для мене це прекрасний край. Це і гімназія, з якою пов’язано багато знаменитих імен, і городище, де велися розкопки, і Дерманський монастир, який знову почав функціонувати, і знамените урочище Гурби, де знаходиться пантеон загиблим воякам УПА. До речі, серед моїх земляків багато мудрих, відомих у області людей. Той же Руслан Постоловський, ректор гуманітарного університету, Микола Мосійчук, колишній голова облспоживспілки, Ярослав Коник, у минулому начальник відділення залізниці, та багато інших.
Найближчі та найрідніші
Володимир Васильович із простої сім’ї. Мама, як вже згадували, була санітаркою, тато – завгоспом у місцевій школі-інтернаті. Батько пройшов усю війну, був відзначений орденами та медалями. Старша сестричка померла у воєнні часи, залишилася молодша.
- Батьки все робили для нас із сестрою, щоб ми нормально зростали в тих складних умовах. Старалися, щоб мали відповідну освіту. Прекрасні у мене були й вчителі. Ще жива класний керівник Катерина Томіленко, директор школи, а потім завідуючий Здолбунівським райвідділом освіти Микола Скоропада. У класі було 17 хлопців і 8 дівчат - ми були перші і коли металолом здавали, і за кількістю порушень задніх не пасли. Тому вчителям діставалося, ми досі за це вибачаємося.
Ще у дитячі роки Володимир Синяк подружився зі спортом, грав у футбол за команду Мізоцького цукрового заводу, в інституті займався боксом. Переконаний, що це йому дуже допомогло, адже енергії було багато. Спортивне минуле допомагає і зараз. Не так давно брав участь у спартакіаді, організованій в Олександрії для головних лікарів області, і виборов перше місце з підняття гирі. А ще він співає і дуже любить полювання.
- Бог дав мені голос. Співав і соло, і дуетом, і в шкільному хорі. І зараз співаю, особливо у компанії, - посміхається. – Полюванням зацікавив покійний тесть, займаюся тим ще з 1976 року. Лося не вполював, але трофеї маю. Були і кози, і кабани, і лисиці, і зайці.
Головне для будь-якої людини - її сім’я, найближчі та найрідніші люди. У Володимира Васильовича двоє дітей – Іван та Ольга, улюблений зять Тарас та найулюбленіша внучка Соломійка. І, звичайно, кохана дружина Людмила Михайлівна, з якою разом і вдома, і на роботі.
- Бог послав мені хорошу дружину. Вперше ми зустрілися ще у Дубровиці, коли вона працювала там в аптеці, а я був інспектором і їздив з перевірками. Але вирішальна зустріч відбулася у Львівському медінституті, куди я поїхав, будучи вже заступником начальника аптекоуправління, для набору спеціалістів. Людмила навчалася у вузі, ми зустрілися, поспілкувалися, і з того часу почалися наші стосунки. Побралися через вісім місяців, коли дружина ще була на п’ятому курсі. Народився син Іван, Людмила була студенткою, так що довелося мені допомагати їй здавати сесії. Після закінчення навчання дружина приїхала на Рівненщину. Спочатку працювала провізором, потім завідувала 110-ю та 70-ю аптеками, зараз працює у нас начальником торгового відділу.
Син Володимира Васильовича має юридичну освіту, донька Ольга закінчила Львівський державний медичний університет (лікувальний факультет та заочно фармацевтичний). Працює викладачем медичного коледжу, лікарем-ендокринологом в обласній лікарні, зараз у декреті, виховує маленьку Соломійку. Паралельно захистила кандидатську дисертацію.
- У мене двоє прекрасних дітей, чудовий зять, як і син, юрист за професією. А внучка Соломія Тарасівна - наша радість на три сім’ї. У сватів, як і у нас, поки немає інших внуків. 26 листопада їй виповнилося три рочки, різниця у дні народження з дідусем в один день і 62 роки.
Друзів на переправі не міняють
І знову пан Володимир згадує про друзів, сусідів, колег - усіх хто поряд, кого він любить та цінує. Таких багато, за довгі роки вони стали майже рідними.
- Я друзів не міняю, ті, хто був спочатку, ті й лишилися. Не підбираю друзів за посадами, це просто перевірені десятиліттями люди. Всі вони, звичайно, зібралися у мене на ювілеї. А я їм подякував за те, що вони в мене є. Наприклад, маю дуже тісний контакт із лікарями. У минулому ми всі працювали на одну справу, збиралися, радилися з усіх питань. І зараз стараюся бути разом зі своїми колегами-медиками, вони мене взяли у свою сім’ю, і я цим пишаюся. Міцна у нас дружба і з кумами - Василем Васильовичем Метелюком і його дружиною Людмилою Володимирівною. Ми вже двічі стали кумами. Його дружина – хрещена мама моєї доньки, а коли у нього народилися сини-двійнята, то я став хрещеним батьком одного з них. Мій похресник також Володимир Васильович. У мене немає брата, і я часто називаю кума своїм братом. Хочу згадати усіх свої найближчих друзів – і Володимира Васильовича Свирида, і Миколу Миколайовича Федчака, і багатьох інших. Не можу не сказати декілька слів про сусідів - Тарасенків, Туровичів, Котовичів, Опришків, Охмаків, Коломисів, Місіюків, із якими у нас також чудові стосунки. А з Анатолієм Зигмундовичем Туровичем ми ще й разом співаємо, у нього прекрасний голос, він бере вище, а я на октаву нижче. Спеціально на подвір’ї побудував велику колибу, де святкуємо усі сімейні свята. Дуже приємно, коли у гості приїжджає рідня, у мене дев’ять двоюрідних братів та сестер по батькові. Планую до Нового року зібрати усіх і зробити велике родинне фото.
Музей може позаздрити
Сфотографувати рідних на пам’ять – не проста забаганка. Продавши батьківську хату, Володимир Васильович у власному домі обладнав кімнату-музей, де зібрав багато речей з батьківського дому.
- До створення домашнього музею спонукала ностальгія за минулим. Зробив родинне дерево із фотографій, починаючи від дідів до внуків, де верхня гілочка - наша внучка Соломія. Є у цій кімнаті дідів стіл, якому 150 років, дві лавки, скриня, кошик, де зберігали сало, ступа, маслобійка, прялка, рубель, є й праска на жару, якою я не одні штани спалив. Багато таких речей. Є й вишиванки. Батькову сорочку одягає мій син, мені вже тісна, а вишиту блузку бабусі Палажки, яку на День незалежності одягла моя дружина, працівники інституту культури оглядали з усіх боків – зараз таких сорочок вже немає. Коли стає сумно, заходжу у цю кімнату, там все застелене килимами, які ткала моя мати, є вишиті нею картини, зінгерівська швейна машинка, на якій вона шила, ціпи, граблі, деякі інструменти батька, який у молодості був ковалем. Я радий, що це зробив, бачу, друзі, коли приходять, теж цікавляться і створюють щось подібне у себе. Я їх цим «заразив».
У свої шістдесят п’ять Володимир Синяк – дуже енергійна людина. Має багато планів та захоплень. Наприклад, хоче зайнятися пасікою. Ще у дитинстві допомагав батькові друга вправлятися із бджолами, це йому до вподоби. Мріє мати багато внуків і на пенсії присвятити свій час їм – водити до танцювальних гуртків чи спортивних секцій. Але на пенсію не збирається. І, мабуть, пенсійний вік таким людям варто призначати не за паспортом, а за станом душі. Вона у ювіляра молода, сповнена планів та бажань. Нехай усі вони здійсняться!
• Неля Заболотна
