Усе через Нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього».
Проблема оволодіння рідною мовою кожним новим поколінням є завжди актуальною, оскільки історично мова – це найдорогоцінніше духовно-культурне надбання будь-якого народу. Доки він дбає про свою мову, доти зберігає і своє єство, етнічну єдність і державно-політичну цілісність.
Погляди на роль і значення рідного слова у життєдіяльності людини, а особливо в освіті, навчанні, вихованні та інтелектуальному розвитку дітей, молоді, зустрічаємо у творчій спадщині багатьох видатних постатей української освіти, науки, літератури і культури, а саме: Т.Шевченка, Панаса Мирного, К.Ушинського, М.Драгоманова, Б.Грінченка, Ю.Федьковича, І.Огієнка, С.Русової, С.Черкасенка, С.Воробкевича, М.Грушевського, І.Огієнка, Г.Ващенка, М.Рильського, В.Сосюри, В.Сухомлинського, Д.Білоуса, Д.Павличка та багатьох інших. Зокрема Панас Мирний ще у позаминулому столітті констатував: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, досвід, почування». А К.Д.Ушинський у статті «Рідне слово» стверджує, що народним наставником у вихованні є рідна мова – кращий цвіт, що ніколи не в’яне, всього духовного життя народу. Як гімн рідній мові звучать такі слова Костянтина Дмитровича: «У скарбницю рідного слова складає одне покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і радості… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. Воно не тільки виявляє собою життєвість народу, а є цим життям. Коли зникає народна мова, – народу нема більше!». І Г.Ващенко у книзі «Загальні методи навчання» в означеному контексті також наголошує: «Наймогутнішим знаряддям культурного розвитку людини є мова. Тому в навчальному плані загальноосвітньої школи має посісти почесне місце рідна мова. В ній відбиваються культурні здобутки народу, його історія, світогляд та його психічні властивості. Це один з найдорожчих скарбів народу. Саме в цьому аспекті й має вивчати молодь рідну мову».
Надзвичайно мудрими і небайдужими є філософсько-педагогічні роздуми про рідну мову видатного українського вченого-педагога, мислителя, публіциста, дитячого письменника Василя Олександровича Сухомлинського (1918–1970). Сорок п’ять років тому перестало битися його полум’яне і добром зігріте серце. У частково опублікованій статті «Любов до рідного слова», машинописний варіант якої зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, добротворець-гуманіст зазначає: «Я вважав найголовнішим завданням ввести своїх вихованців у квітучий сад, ім’я якому – рідна мова». Учений-практик був глибоко переконаний у тому, що рідне слово відіграє надзвичайно потужну пізнавально-розвивальну роль у формуванні духовного світу, загальної культури й інтелекту людини. Мову вчений розглядає не лише як один з предметів навчальних планів шкільної чи вищої освіти, а, передусім, як могутній засіб плекання людської душі, як силу, яка проникає в усе, що сприймає, осягає і пізнає людина.
У книзі «Серце віддаю дітям», розмірковуючи про роль мови в духовному житті дитини, В.О.Сухомлинський так ваговито відзначає: «Школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують 4 культи: культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова» . А у книзі «Моральні заповіді дитинства і юності» Василь Олександрович ще проникливіше стверджує: «Батьківщина – це твоє рідне слово. Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу – рідну українську мову. Це – мова великого народу, великої культури. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського. Українська мова живе в прекрасних піснях твого народу». Знання рідної мови, любов та дбайливе ставлення до неї вчений називає одним з невичерпних джерел патріотичних почуттів і громадянським обов’язком кожної людини. Саме роки дитинства Василь Олександрович вважав найбільш сприятливим періодом для розкриття перед людиною багатства, сили, виразності і краси рідної мови.
Виховання в підростаючого покоління любові до рідної мови В.О.Сухомлинський вважав великою педагогічною проблемою, яку має ставити перед собою і яку покликана практично розв’язувати кожна школа. Так, у статті «Слово рідної мови» Василь Олександрович акцентує увагу на такому власному переконанні: «Щоб збагатити культуру педагогічного процесу, щоб навести лад у тій майстерні, яка зветься навчально-виховним процесом, треба насамперед виховати любов до рідної мови».
Навчання й виховання дітей засобами рідної мови В.О.Сухомлинський вважає однією з найскладніших справ у педагогічній теорії і практиці. Слово він образно порівнює з найтоншим і найгострішим інструментом, яким учителі покликані доторкуватись до почуттів і розуму своїх вихованців. На переконання павлиського вченого-гуманіста, тонкощі внутрішнього світу дитини, благородство морально-етичних, емоційно-естетичних взаємин не можна утвердити без високої культури навчання й виховання рідним словом. «Мовна культура людини, – констатує Василь Олександрович у книзі «Серце віддаю дітям», – це дзеркало її духовної культури. Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса і велич, сила і виразність рідного слова. Роль цього засобу в початковій школі, де кожна зустріч з новим явищем навколишнього світу пробуджує в серцях дітей почуття захоплення, неможливо переоцінити».
З учнями початкових класів очолюваної В.О.Сухомлинським Павлиської середньої школи Онуфріївського району Кіровоградської області він і вчителі-класоводи проводили цілеспрямовану навчально-виховну роботу з метою «донести до сердець малюків пахощі, музику, чудесне звучання рідного слова, дивовижне багатство відтінків думок і почуттів, які можна передати українською мовою. Серед природи – на полі, в лузі, біля річки – всюди вчимо дітей помічати найтонші відтінки барв і звуків, яскраво розповідати про все, що вони бачать і чують». Тому окремі уроки мови проводились не в класі, а на лоні природи, аби «донести до свідомості учнів красу слова, закарбувати його в пам’яті дітей разом з тією картиною чи явищем, яке воно передає». Так, зокрема, проходили уроки на теми: Жайворонок у блакитному небі, Птахи відлітають у теплий край, Квітнуть яблуні, Весняна повінь, Вечірня тиша, Перші весняні квіти, Веселка, За вікном завірюха, Снігові замети в березні, Багрове небо на заході, Іній на деревах, Листопад у лісі і в саду, Степ восени, Тихий зимовий вечір, Похмурий осінній день, Ласкавий весняний вітер, Зелені ниви восени, «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють» (Т.Г.Шевченко), «Зійшли сніги, шумить вода, весною повіва» (П.А.Грабовський). Найголовнішою особливістю цих уроків В.О. Сухомлинський вважав «наочне розкриття перед дитиною багатств рідної мови, пробудження в неї почуття краси слова, утвердження слова в активному словниковому запасі дитини». Уроки серед природи Василь Олександрович називав хвилинами доторкання вчителя до дитячого серця красою рідного краю, рідного слова. На цих заняттях діти вчилися спостерігати і бачити, думати, хвилюватись і захоплюватись.
Отже, В.О.Сухомлинський і його колеги проводили з малюками спеціальні заняття, які одержали назву уроків мислення серед природи. Цінність уроків на лоні природи, за В.О.Сухомлинським, полягає ще й у тому, що під час їх проведення мимовільно вступають у дію такі емоційно-естетичні стимули розумової праці, як подив, захоплення, породжуючи цікавість і бажання знати, відшліфовуючи один з найважливіших інструментів мислення – рідне слово. Під конкретним уроком мислення серед природи В.О.Сухомлинський розуміє живе безпосереднє сприймання об’єктів, картин, явищ, предметів навколишнього світу, логічний аналіз, здобування знань, розумові вправи, виявлення причинно-наслідкових зв’язків. Ці заняття не були відхиленням від уроку чи «втечею» від книг, підручників. Навпаки: уроки мислення серед природи збагачували, поглиблювали знання учнів, розширювали їхній кругозір, уявлення про навколишній світ. Це були, за образним визначенням Василя Олександровича, подорожі до першоджерел думки й рідного слова. Систему уроків мислення серед природи В.О.Сухомлинський вважав школою думки не лише в початкових, а й у наступні періоди навчання та розумового розвитку учнів, яких постійно має, поряд з книгою, підручником, уроком, супроводжувати навколишній світ, життя в ньому – це одне з важливих дидактичних переконань павлиського вченого-педагога. Уроки мислення серед природи були передусім заняттями з розвитку думки й мовлення дитини, які поступово ставали дедалі яскравішими, виразнішими, емоційно й естетично більш забарвленими. У Павлиській середній школі проводили спеціальні уроки за такими словами, як зоря, вечір, степ, поле, ріка, дзюрчить, мерехтить, гримить тощо. Василь Олександрович добре розумів, що спілкування з природою сприяє значно кращому донесенню до почуттів, емоцій, свідомості учнів краси рідного слова, закарбуванню його в дитячій уяві й пам’яті за допомогою тих картин або явищ, на позначення яких воно вживається.
До однієї з цікавих форм роботи, що сприяє вихованню любові до рідного слова, В.О.Сухомлинський відносить складання творів-мініатюр про те, що дитина бачить, про що думає, мріє, фантазує. «Коли учень, – наголошує Василь Олександрович, – вибирає з невичерпної скарбниці рідної мови слово для твору про те, що він бачить, чує, рідна мова стає для нього, як мелодія для музиканта, засобом вираження думок, почуттів і переживань». Як дорогі і пам’ятні спогади про дитинство зберігалися в сім’ях зошити з цими творами протягом усіх років навчання у школі, а потім передавались молодшим братикам і сестричкам.
Особливу роль як засобу виховання любові до рідного слова В.О.Сухомлинський відводив книзі. Книгу він називав великим дивом людської культури, невичерпним джерелом знань, мудрості багатьох поколінь. Однак Василь Олександрович вважав, що книга, на жаль, ще не зайняла належного місця в духовному житті дитини. У статті «Народний учитель» він пише: «Може здатися парадоксальним, але це справді так: однією з найнебезпечніших хвороб багатьох шкіл є безкнижність, книжка не увійшла в життя учнів, не стала їх щоденною духовною потребою. Книжок на бібліотечних полицях може й багато, але вони як сплячі велетні». Виховання любові і поваги до книги вчений називає одним з найголовніших і найбільш відповідальних завдань школи. Предметом особливої турботи Василя Олександровича завжди було те, щоб до дитячих рук не потрапила жодна випадкова у змістовому та художньо-естетичному планах книга. Але водночас учений підкреслює: саме для того, щоб книга стала вчителем життя і джерелом рідного слова, народної мудрості, не потрібно відгороджувати нею від дитини навколишній світ, не варто намагатися замінити книгою те, що можна показати безпосередньо.
Навчання мови В.О.Сухомлинський вважав найважчою в педагогічній практиці справою. За його переконанням, викладати цей предмет повинні найбільш здібні і талановиті вчителі, оскільки на основі багаторічного особистого досвіду Василь Олександрович дійшов висновку, що це не просто передача знань, практичних умінь, навичок, а «це передусім виховання. Виховання розуму, формування думки, копітке різьблення й ліплення найтонших рис духовного обличчя людини. Викладання мови – це майстерність творення людської душі, бо воно є найніжнішим, найтоншим діткненням до серця дитини. Викладання мови – це людинознавство, бо в слові поєднуються думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу. Викладання мови – це й суспільствознавство, бо в слові закарбовані століття життя й боротьби народу, його мужність і слава, надії й сподівання».
У книзі «Серце віддаю дітям» павлиський вчений-гуманіст зауважує: «Мова – духовне багатство народу. «Скільки я знаю мов, стільки разів я людина», – говорить народна мудрість. Та багатство, втілене в скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не оволоділа рідною мовою, не відчула її краси. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до оволодіння мовами інших народів, тим активніше сприймає серце красу слова».
Без любові до рідного слова неможлива любов до рідної землі, до своєї вітчизни. Тому у контексті сказаного В.О.Сухомлинський у книзі «Щоб у серці жила Батьківщина» стверджує: «Рідне слово – то невичерпне, життєдайне і невмируще джерело, з якого дитина дістає уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село і весь наш край. Віками народ творив це багатство, відкладаючи у скарбницю рідної мови найдорогоцінніші перлини мислі, уяви, фантазії, пісні, казки».
У вже згадуваній статті «Любов до рідного слова» В.О.Сухомлинський наголошує: «Рідна мова – це фундамент мислення й розумового розвитку». Процитуємо саме із першоджерела й такі слова педагога-патріота: «Я домагаюсь того, щоб кожного разу, коли я вводжу дітей у квітучий сад, ім’я якому – рідна мова, вони пізнавали красу однієї квітки – слова, образу. Щоб сторінка за сторінкою перед ними горталася величезна книга – пам’ять народу. Щоб до сердець дитячих доходили найпотаємніші грані краси слова. Ці заняття так я й називаю – Двісті Квіток Рідної Мови. Це двісті зустрічей з садом рідного слова, двісті бесід про найтоншу в світі красу. Кожна бесіда – осягнення розумом і серцем великого духовного багатства нашого народу».
На все життя В.О.Сухомлинському запам’ятався як найсвітліший день, найдорожча мить, найщемкіше почуття ось такий, здавалося б, фрагментарний епізод, описаний ним у художньому творі-мініатюрі «Ой піду я лугом...»:
«Заходило сонце. Я стояв біля хати й дивився на поле. У полі жовтіла пшениця. Синіло небо. У саду гули бджоли. Вони літали до квітучих соняшників.
І ось із поля почулась тиха пісня. Співала її жінка. Запам’яталися мені перші слова:
Ой піду я лугом, лугом-долиною
Та чи не зустрінусь з родом-родиною...
Далі в пісні співалось про тяжку жіночу долю.
На все життя запам’яталась мені ця прекрасна пісня. Кожне слово у ній хвилювало й зараз хвилює мене.
Той день став для мене дорогим уроком рідної мови. Уроком на все життя. Я люблю свою рідну, дорогу українську мову. Як землю, на якій народився. Як свою милу матусю. Як Україну стражденну і пісню славетну, люблю ярий цвіт нашого саду – рідне слово, барвисте, пахуче дзвінке.
Люблю свою мову».
В.О.Сухомлинський мав намір створити «Хрестоматію виховання людської душі», де планував зібрати колекцію скарбів рідного слова. Однак передчасна смерть перешкодила, на жаль, здійснити багато чого з того, що було ним напрацьовано і замислено.
В умовах втілення за радянської доби концепції двох рідних мов з метою науково подібного обґрунтування директивно здійснюваної політики асиміляції, тобто русифікації, В.О.Сухомлинський лише в записнику міг занотувати: «Дві рідні мови – це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху».
Творча спадщина В.О.Сухомлинського є актуальною для навчання і виховання засобами рідної мови в сучасних умовах функціонування національної системи освіти й виховання в Україні. Особливої уваги потребує проблема прищеплення дітям почуттів любові, шанобливо-дбайливого, чуйного ставлення до рідної мови, утвердження культури їхнього усного і письмового мовлення.
• Михайло Антонець,
кандидат педагогічних наук
