Один із них – Станіслав Мартинович Мичка із села Немовичі, що у Сарненському районі. «Підприємець-самородок» – так охарактеризував Станіслава Мичку один мій знайомий із Немович, коли я запитав у нього про бізнесмена.
Знайомий не помилився, принаймні такий висновок я зробив, коли особисто поспілкувався з паном Мичкою. Як виявилось, Станіслав Мартинович у бізнесі вже 23 роки. При цьому успіху досягнув завдяки цілеспрямованості та розрахунку на власні сили. Адже грошовитих батьків, яких зазвичай згадують, коли говорять про заможних бізнесменів, у нього не було. Мама працювала прибиральницею, батько – трактористом, тож стартовий капітал дати було нікому. Ні поширених нині бізнес-тренінгів, ні якоїсь відповідної освіти… Станіслав Мичка закінчив сільську школу, як сам жартує, пройшов сільський лікбез. Потім – армія, але й тут, як кажуть, не в один день. Справа у тім, що в дитинстві він хворів ревматизмом, але про відмову від служби у Збройних силах і думати не хотів. Тож, пригадує, спалив папки діагнозів й інтенсивно почав займатися спортом. А все, що мав для тренувань, – неабияку силу волі. Тож непереборне бажання та наполеглива праця неминуче принесли й результат – в армію таки взяли. Уже на службі не раз просився в Афганістан, але щоразу йому відмовляли. Натомість молодого бійця відправили у іншу сувору місцину під назвою Нова Земля. Відтак, що таке суворий арктичний клімат, Станіслав Мичка дізнався не з чужих слів.
Після армії почав працювати на залізниці. Потроху заощаджував на автомобіль. А купивши його, почав займатися вантажними перевезеннями. При цьому паралельно опановував нові знання і таким чином відкривав нові шляхи для себе. До дрібниць дізнавався всі нюанси певної справи і випробовував у ній власні сили. Каже, й зараз може розповісти й показати, наприклад, як правильно ізолювати труби. Звісно, були й невдачі, але наполегливе навчання й праця, розрахунок тільки на власні сили як і раніше приносили свої плоди й не давали опустити руки.
«Тупцюючи на місці, людина котиться назад»
Як казав геніальний український вчений Микола Амосов, рух – це життя. Цю незаперечну істину Станіслав Мичка взяв за одне з життєвих правил. Звісно, як кажуть у народі, скоро тільки казка мовиться, але, як уже відомо, наполегливості та завзяття цьому чоловікові не позичати.
– Сидячи на місці й чекаючи з моря погоди, - зауважує Станіслав Мартинович, - людина непомітно деградує. Тож я постійно намагаюся розвиватися. Закінчив школу пілотів, багато проектую, виготовляю. Сам спроектував і змонтував завод із виробництва пелетів, а взагалі займаюся проектуванням нестандартних ліній виробництва та окремих агрегатів.
Підприємець має чимало сертифікатів Укрдержстандарту, наприклад, на ремонт двигунів ЯМЗ (сімейство дизельних двигунів для великовантажних автомобілів), на переобладнання добре відомих Т-150х зі встановленням МАЗівських двигунів, коробок передач та багато інших. Оволодів і унікальними сертифікатами, які давали право на відновлення сільгосптехніки та видачу супровідних документів на неї. Цікаво, що всього чотири підприємства в державі мали такі ж та, як і наш земляк, могли фактично з металобрухту створювати сертифіковану сільгосптехніку.
Вражає ще й той факт, що відповідної технічної освіти Станіслав Мартинович не здобував, а тяга до техніки з’явилась разом із першим автомобілем, якого купили з кумом на двох.
– Коли в авто сталася поломка, - пригадує, - тривалий час поневірявся по майстернях, але до ладу його так і не могли привести. Тоді, аби знову поставити машину на колеса, я сам взявся за справу.
Тепер же Станіслав Мичка має власну автомайстерню, завдяки якій «виручив» не одного власника авто. Наприклад, водій-далекобійник Юрій вже втретє привозить свій «Вольво» з Кузнецовська в Немовичі. Каже, що тут виняткова якість обслуговування. Це й не дивно, з огляду на те, що працюють зі Станіславом Мартиновичем тільки професіонали.
– Я впевнений у своїх кадрах, - зазначає підприємець, - бо 80 відсотків із них знаю ще з самих початків своєї діяльності. Персонал направляв на стажування, навчання, завдяки чому фахівці з вітчизняної техніки «докваліфіковані» практикою роботи й з імпортними машинами. Коли я, наприклад, показую свій новий проект, мої працівники знають, чого від них вимагаю, без зайвого «розжовування». Це в свою чергу сприяє тому, що з мінімумом людських ресурсів я можу отримувати максимальні результати.
Нині на теренах держави, зокрема на Сумщині, Закарпатті, Вінничині, не кажучи вже про Рівненщину, успішно функціонують десятки заводів із виготовлення паливних пелетів з торфу, соломи, відходів деревини, які спроектував та змонтував Станіслав Мичка. А скільки таких завдяки йому переобладнано, то й рахувати годі.
«Не хочу відводити очі, коли внуки запитають, що я робив, як ішла війна?»
Від часу початку АТО питання про допомогу державі у захисті її суверенітету й цілісності постало як ніколи гостро. Тож керівників будівельних фірм запросили в облдержадміністрацію, де повідомили, що країна потребує допомоги у зведенні лінії оборони. Вмовляти Станіслава Мичку допомогти не треба було.
– Я одразу погодився, - каже пан Мичка, - бо хочу, щоб мої діти зростали на своїй вільній землі, щоб власних дітей вони ростили під своїм вільним небом, а коли внученята запитають, що я робив, коли йшла війна, я не ховав очей і мав, що відповісти.
Прибувши на схід і оцінивши ситуацію власними очима, підприємець-проектант знайшов деякі мінуси в лінії оборони. Там розробив власні проекти, якими ліквідував «дефекти» і які надалі послугували зразком у побудові захисної лінії.
Варто зауважити, що це був уже не перший візит Станіслава Мартиновича на буремний Донбас. До цього він особисто завіз майже десяток тонн гуманітарної допомоги в дитбудинок у Щасті. А допомогу, яку підприємець надав нашим бійцям, воістину важко переоцінити. Чого варті лише два джипи, які він разом з друзями-підприємцями купили для воїнів за власні кошти. Для української армії на волонтерських засадах три військових автомобілі ГАЗ-66 фактично з металобрухту знову перетворили на новесенькі бойові машини, разом зі своїми мотористами й електриками знову «поставив» у бойові ряди майже десяток САУ, ще більше протитанкових ракетних комплексів «Конкурс» на базі БРДМ, не кажучи вже про 23 новенькі акумулятори, рації, каски й бронежилети для наших захисників. Аби бійців гріла не лише любов до Батьківщини, виготовляв буржуйки. Чи варто говорити, що готівка, яку Станіслав Мичка передав на потреби воїнів, теж вимірюється десятками тисяч?!
Вочевидь, не один із нас, як мінімум, подивувався б такій безкорисливості у наш час, але, мабуть, односельчан таким Станіслав Мартинович здивував би в останню чергу. Бо в рідних Немовичах про благодійність цього чоловіка знають не з чужих слів.
Наприклад, газопровід високого тиску в Немовицьку школу підприємець зробив за свої гроші. За власний кошт і дах місцевої ЗОШ перекрив. А щоб селянам не докучали паводки, звів чи не половину дамби. При цьому ще й показав людям, як можновладці розбазарюють державні гроші. Адже за три мільйони гривень (величезна на той час сума) «примудрилися» звести лише 1,9 км дамби, тоді як Станіслав Мичка, працюючи на найскладніших заболочених ділянках, звів ледь не півтора кілометра за 12 тисяч! Проте не лише в Немовичах Станіслава Мичку знають як мецената – відремонтованим дитячим садочком громада сусідньої Катеринівки більшою мірою теж завдячує цьому підприємцю.
– Кілька років тому, - каже Станіслав Мартинович, - побачив по телевізору дуже прикру статистику щодо дітей-сиріт. Почав вивчати ситуацію на Сарненщині, вона теж виявилась невтішною. Тож я взявся до справи, щоб хоч якось її виправити.
Нині Станіслав Мичка, знову ж таки за власні кошти, добудовує вже другий будинок для дітей-сиріт. Перший побудував у Немовичах для Олександра Кир’яха, який, досягнувши 18-річного віку, повернувся у рідне село із сиротинця. А нині на завершальному етапі будівництва перебуває хатина для сиріток із села Чудель. Зараз, за словами благодійника, ними опікується бабуся. Та чи багато зможе старенька самотужки за свою пенсію дати трьом сиротам? Питання риторичне... Але очевидно, що завдяки добрим справам Станіслава Мартиновича на нього стане значно легше відповісти.
«Не достатньо просто любити небо, його треба ще й поважати»
Станіслав Мичка один із трьох власників літаків на Рівненщині. Вперше він піднявся в небо ще у п’ятому класі, але крім повітряних ям, каже, мало що цікавого може взяти з дитячих спогадів. А от будучи в Арктиці, з літаками попрацював тісніше, щоправда, на землі, адже він готував їх до польоту. Відтоді й загорівся бажанням мати власні «крила». До цього ішов понад чверть століття, але юнацьку мрію таки втілив у життя. Тепер може похвалитися тим, що бачив найвищу точку країни – Говерлу – зверху. В польоті, каже, весь літак ти відчуваєш, як власне тіло, кожен подих вітру відбивається і на тобі. Щоб «плавати» в небі, Станіслав Мичка перечитав чимало літератури, адже це заняття не для слабких характером, бо рішення, від якого залежить, чи приземлишся ти, часто доводиться приймати миттєво. Тож тут ніколи не можна бути самовпевненим і частенько виходити із ситуації завдяки чіткому розумінню проблеми та власним знанням.
Каже, завжди готовий надати свого літака, наприклад, прикордонникам у їхніх службових цілях або ж лісівникам – для виявлення лісових пожеж, або для проведення різного роду пошуків. Одне слово, і тут Станіслав Мартинович знайшов спосіб бути корисним краянам.
• Анатолій Андрієвський
