«Вживу» побачила Максима вперше, хоча чула про нього ще тоді, коли в Україні мало хто узагалі знав про нього (у свій час пощастило працювати з його батьком, який уже тоді не без гордості розповідав про сина). Але, скажу по-секрету, краще один раз побачити і поспілкуватися, аніж сто разів чути багато схвальних і поодиноких критичних (а куди ж без них!) відгуків.
А тепер уявіть собі Кена – друга ляльки Барбі (думаю, більшості тих, чиї діти дорослішали вже «не за совєтів» це буде нескладно). Так от – саме такою була моя перша асоціація, коли побачила стрункого підтягнутого хлопця з білозубою посмішкою. І це той, хто намотав сотні кілометрів непролазними хащами, годував своєю кров’ю москітів, полював на піраній і обіймався з гепардами?! Чогось усі ці труднощі більше асоціювалися із типом такого собі робітничо-селянського хлопця з мозолистими руками, але аж ніяк не з Максимом… Але недовіра розвіялася вже з перших його слів – так захоплено про побачене у мандрах може розповідати лише той, хто марив ними, а витримати всі випробування – той, хто подумки вже не раз проходив намріяними шляхами. Читайте і вчіться, як треба жити цікаво і втілювати мрії, навіть ті, що здаються недосяжними.
У погоні за мрією
– Мої мандри розпочалися із мрії про них. В дитинстві я дуже багато читав, і однією із книг, яка захопила, був твір Хаггарда «Дочка Монтесуми». Ні, як не дивно, не любовні перипетії і чи сюжет не давали мені спокою, мене захопила історія підкорення Мексики Кортесом. З того часу я почав мріяти про подорож до цієї країни. Зрозуміло, що тоді ніяких підстав вірити в те, що моя мрія збудеться, не було. Але життя склалося так, що після навчання у нашому «воднику» я вступив у КПІ, а потім виграв грант на навчання і став аспірантом Королівського технологічного інституту у Швеції. Там я зрозумів одну просту істину: щоб подорожувати – не треба бути мільйонером. Існує безліч авіаліній і хостелів, які, економлячи на комфорті, дають змогу за невеликі гроші потрапити у найвіддаленіший куточок світу і мати там дах над головою. Зрозумівши це, я погнався за своєю мрією – полетів у Мексику. Ця авантюра мала дві особливості: перша – напередодні відльоту друг, який мав летіти зі мною, зателефонував і сказав, що полетіти не зможе, друга – залишившись сам, я все таки вирішив летіти, хоча знав іспанською лише два слова: «будь ласка» і «козел». Результатом мандрів стала моя перша «літературна» (до того були 4 книги про 3-D моделювання) книга «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», яку я написав за спонуканням друзів і яка здобула ІІ премію в конкурсі «Коронація слова» у 2009 році.
Мандри як стиль життя
Із того часу Максим Кідрук ще не раз вирушав у далекі і довгі мандри – Еквадор, Перу, Чилі, острів Пасхи, Бразилія, Нова Зеландія. І вже стало доброю традицією підсумовувати поїздки книгами. На сьогодні їх вийшло шість, ще дві побачать світ цієї осені. У кожній із них – не лише географічні нотатки подорожнього. У них роздуми молодого мандрівника над тим, що побачив, над історією країн, які відвідав. А як захоплююче він про це розказує – і в розмові, і в книгах!
– Багато вражень я привіз із острова Пасхи – маленького клаптика суші, який загубився в океані. Колись там існувала розвинута цивілізація, яка мала свою писемність і багато цікавих винаходів. Але ізоляція від решти світу зіграла із жителями острова злий жарт. Ці люди, «законсервовані» на своєму острові, були одержимі однією ідеєю – будували кам’яних ідолів, якими буквально заставлений весь острів. Віддаючись цій одержимості, вони не розуміли, що самі себе знищують. Для спорудження ідолів люди застосовували деревину – і коли впало на землю останнє дерево – почався процес вимирання повноцінної розвиненої цивілізації. Коли на острів прибули європейці, вони застали там зграю дикунів, які жерли один одного не тому, що вони були людожерами, а тому, що не було їжі. Якщо уявити собі острів Пасхи, то це малесенька цятка серед безкрайого океану. І ось яка ілюзія виникла у мене – у 90-х роках минулого століття уперше космічному апарату вдалося вирватися за межі Сонячної системи і зробити звідти знімок нашої галактики. Вчені довго шукали на тому знімку маленьку крапочку, яка була нашою планетою… Хіба не схожі ми на жителів острова Пасхи? Вони, відірвані від решти світу, були одержимі будівництвом своїх ідолів настільки, що не замислювалися над смислом їх будівництва, і це їх погубило. А ми хіба не є одержимими? Ми захоплюємося і будуємо хмарочоси, електрики на освітлення яких ще недавно вистачило б для невеликого міста, ми одержимі великими автомобілями, які за одну поїздку з’їдають стільки бензину, як літаки, міняємо свої мобілки щопівроку, ніби якість зв’язку залежить від зовнішнього вигляду телефона, і не задумуємося, чим усе це може закінчитися… І мало хто з нас розуміє, що гуртом рубаємо гілку, на якій сидимо…
Із поїздки в Бразилію Максим Кідрук привіз безліч вражень для свого першого художнього твору «Любов і піраньї», в якому багато автобіографічного, цікавий сюжет та розв’язок, ба, навіть два, як каже автор, «для хлопчиків» та «для дівчаток», бо не завжди те, що є хепі-ендом для жінок є таким самим хепі-ендом і для чоловіків. Попри любовні перипетії у книзі знову ж таки безліч пригод серед дикої бразильської природи, рибалка на піраній та купання у водоймах із цими хижими рибами. Та, впевнений автор, найстрашніший хижак, що траплявся на його шляху, – це людина.
А в Африці гори отакої висоти…
Мандруючи світом, Максим часто, ніби на замовлення, потрапляє у вир подій – так було під час минулорічної поїзд у Ліван, Сирію, Йорданію, Єгипет. Окрім блукання пустелями, бедуїнськими і берберськими єгипетськими оазами, довелося побути в ролі «білої дивини», адже для африканців, котрі живуть у «глибинці», ми є чимось дуже й дуже екзотичним. У Каїр потрапив якраз у той день, коли там було оголошено надзвичайний стан і введено війська. Максим і сам подихав сльозогінним газом й понюхав пороху, бачив розгін демонстрантів поліцією та весь цей безлад, на який усі ми дивилися з екранів телевізорів як головну новину світового політичного життя. І, як стверджує сам Максим, він, хоч і захоплюється літаками, колекціонує їх моделі та може годинами розказувати про їхні особливості, побачений на власні очі «бриючий» політ літака F-16 не приніс йому задоволення, а лише нагадав, що до війни півкроку, і мимоволі можна опинитися в її епіцентрі. У гущі подій довелося вдаватися і до дипломатії особистої, і до офіційної. Молодий автор робить для себе корисні висновки на майбутнє і щедро ділиться ними.
– Треба усвідомити, що менш-більш комфортно почуватися на чужині дозволяє знання мови. Тому, як би ми не вчилися в школі, щоб не планували робити в майбутньому, ми повинні усвідомлювати, що знання мови, це той багаж, який обов’язково колись стане в нагоді. Можна вивчити декілька слів чи фраз на мові того народу, тієї країни, яку ви відвідуєте, але знання однієї із базових мов обов’язкове, і це перевірено на власному досвіді. І ще один важливий висновок, який я зробив із поїздок: якщо вас спіткала невдача і ви знаходитесь у важкому становищі, батьки – це ті люди, які повинні дізнаватися про це останніми, а краще – не знати взагалі. Дуже часто в нашій уяві мандри екзотичними країнами оповиті безпідставним романтизмом: ми бачимо лише один бік медалі, забуваючи, що окрім прекрасних краєвидів і цікавих місць нас може чекати побутова невлаштованість, хвороби, хижаки, нахабність місцевих чиновників та багато іншого, що часом затьмарює мандри. Не треба ідеалізувати подорожі! Справжню насолоду від них отримуєш тоді, коли готовий до всього. Знаю про це теж із власного досвіду: якось подалися зі мною в Бразилію двоє моїх друзів. Уже через два дні вони переїхали в комфортні умови готельного комплексу і не покидали його аж до від’їзду із країни.
«Хоч би як було в Україні, але ми маємо перспективу»
І от нещодавно Максим повернувся з Африки, із самого її серця – Анголи та Намібії. З цих мандрів автор якраз і привіз упевненість у тому, що хоч би як було в Україні, але ми маємо перспективу.
– Мене цікавила Ангола — повністю закрита країна, в якій такого поняття, як туристична віза, просто немає: або ти маєш запрошення, або й не подаєшся на візу.
Мені допоміг потрапити в цю країну один чоловік, який прочитав усі мої книжки, через свого знайомого, котрий працює в Луанді вже 23 роки. Він приїжджав улітку до Києва, ми познайомилися, й той чоловік зробив мені запрошення.
Ангола мене вразила своїми контрастами. Остання війна тут закінчилася 2002 року. Країна дуже автентична, в ній досі є багато племен, у яких аборигени як жили сотні років тому, так і живуть досі, а є багатії, яким живеться не гірше, аніж заможним людям у Європі.
Не менш цікавою виявилася Намібія — величезна країна, за площею майже як Україна і з населенням лише 2 мільйони. Це як пів-Києва на території України, до того ж громадського транспорту там просто немає. Поїздка в Намібію стала однією з найбільш насичених за останні три роки (включаючи острів Пасхи). Історій ціла купа: пригоди у пустелі Наміб, спалений двигун у орендованій машині, безпосередній контакт із дикими гепардами, три дні в нацпарку Етоша серед слонів, носорогів, левів тощо. Про все це я напишу у своїй новій книзі. Але візьмусь за неї не раніше, ніж у 2013-му. Зараз описую свої мандри початку 2011-го. В одній книзі будуть зібрані враження від єгипетської революції, мій арешт у Дамаску та перипетії довкола нього й акція «На Зеландію!», організована разом із Сергієм Притулою, у якій я захищав честь українського жіноцтва. Усі ці події втиснулися буквально у два місяці, тому вийдуть під однією обкладинкою. Основний акцент буде саме на новозеландській авантюрі. Буде чимало «родзинок» і в «африканській» книзі. Крім того, я нарешті пишу те, що я хотів писати з самого початку, – технотрилер у стилі Майкла Крайтона. Я не покидаю писати книги про подорожі, бо в мене є дуже багато читачів, яким це подобається і яких я не хочу підводити, але й художні твори я теж писатиму, бо мені це дуже цікаво. А ще найближчим часом хочу потрапити на Кубу і Ямайку та на острови Тонга – єдине місце, де ще живуть дикі племена.
Після мандрів я завжди повертаюся в Україну і на запитання, чи немає спокуси залишитися жити за кордоном, завжди відповідаю: мені краще повернутись сюди, де все значно складніше. Тут є виклик і тут я буду рости. Тут важче, гірше, але в цьому є своя романтика.
• Мирослава Кирильчук
