Не потьмяніла ані радість, що переповнювала серце переможного 9 травня 1945 року, ані трагічні спогади про випробування та втрати у тій страшній війні, яку він пройшов від першого до останнього дня. Діти, онуки, правнуки цього дня незмінно збираються разом в оселі Івана Якимовича й огортають свого ветерана і главу родини особливою шаною та любов’ю. Та, як з’ясувалося, пам’ятають про нього не лише рідні люди, а й навіть жителі сусідньої держави – ювілейна медаль «70 років визволення республіки Білорусь від німецько-фашистських загарбників», якою Олександр Лукашенко відзначив визволителів білоруської землі, нині віднайшла свого героя у віддаленому поліському селі і стала для 94-річного ветерана Івана Кочережка зворушливою і дорогою серцю несподіванкою.
Коли до оселі ветерана завітали керівники Зарічненської районної державної адміністрації та райради Анатолій Смаглюк і Микола Якушик, голова ради ветеранів Ростислав Карпенюк і сільський голова Василь Свирид, аби привітати Івана Якимовича з Днем Перемоги, подякувати за його мужність та передати нагороду від білоруського народу, він був дуже розчулений і довго не випускав з тремтячих рук посвідчення та вітальну листівку від президента Білорусі, а медаль ледве умістилася на його внизаних орденами та медалями грудях. Яскраво, мов то було вчора, пригадався обпалений війною Пінськ, важкі бої і нестримне бажання його … 23-річного юнака, хоча б на день, хоч на годину потрапити до рідного села Кухче у Зарічненському районі, що було зовсім недалечко, за якихось 30 кілометрів. Та не судилося.
За плечима ж Івана Кочережка на той час вже було кілька років війни і тисячі пройдених кілометрів, що відокремлювали його юне життя від миру і рідної землі. Бо ж мобілізувався до армії ледве не в перший день нападу фашистів на Радянський Союз. Родина його тоді переїхала у Полтавську область – звідти, із Сенчанського воєнкомату, 20-річний Іван Кочережко й пішов на фронт. Служив водієм артилерійського підрозділу. Довелося визволяти від німецько-фашистських загарбників Київ, Житомир, Рівне, Пінськ… Серед бойових нагород Івана Якимовича - два ордени Вітчизняної війни, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За звільнення Варшави»…
Коли ж після війни повернувся до рідного Зарічненського району, на зміну воєнній звитязі одразу прийшла трудова: впродовж понад двох десятиліть (із 1948 до 1969 року) Іван Якимович працював головою колгоспу у селі Неньковичі, вивів господарство у передовики, а затим очолював місцеву сільську раду.
Добрих справ, що були зроблені задля громади, і не злічити. Зокрема, саме завдяки його зусиллям у Неньковичах свого часу було зведено нову й простору школу. Навчаються місцеві діти в цьому приміщені й дотепер. А праці, ентузіазму та організаторських здібностей, аби звести освітній заклад, знадобилося таки чимало. Саме за цю будову, з гордістю розповів син Святослав, батько і був удостоєний одного зі своїх двох орденів Трудового Червоного Прапора.
Багато пізнав за своє життя Іван Якимович – в юні літа спробував, як на пана працювати, потім, як мовилося, мужньо визволяв людство від фашистської чуми, у мирний час самовіддано трудився заради добробуту земляків, виховав та поставив на ноги разом із дружиною (нині покійна) п’ятеро дітей. І при цьому, які б життєві труднощі не доводилося долати, був зразком людяності, порядності, розважливості та неабиякої самодисципліни. І рідні, й односельчани пишаються своїм ветераном, вдячні і за його звитягу у часи війни, і за добрі справи у мирний час. Він же дякує долі, що оточений увагою близьких людей, що майже усі із його дітей, онуків (їх є семеро) та одинадцятьох правнуків не порозліталися далеко по світах, а тішать його серце своїми дзвінкими голосочками та турботою.
– Тримайтеся, Іване Якимовичу! – мовив на прощання ветерану голова районної ради Микола Якушик.
– Єсть триматися! – із усмішкою, але чітко і по-військовому відповів ветеран, вкотре здивувавши своєю витримкою та силою духу таких, як він, шанованих літніх людей, перед котрими нащадки у вічному боргу.
• Світлана Тубіна
