Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

На "кукушці" – навколо екватора

За зміну на “кукушці”, як в народі називають цей маленький потяг, йому доводилося долати на швидкості 10-40 кілометрів за годину рівно 106 кілометрів лише в один бік, щороку – в середньому 30 тисяч... Знайомий і рідний кожен метр шляху, що пролягає крізь навдивовижу мальовниче, всіяне лісами та озерами, Полісся, обличчя ледве не кожного пасажира... Для місцевих людей “кукушка” – артерія життя, для В’ячеслава Літвінчука – справа, до якої ставився не просто відповідально, а з любов’ю. Тож не випадково фах залізничника обрали троє із його сімох дітей, а син Володимир (на фото) вже навіть продовжує батьківську справу, працюючи помічником машиніста на тій же вузькоколійці. А ще, як зізнався В’ячеслав Володимирович, той поліський шлях завше слугував для нього джерелом натхнення у написанні картин та  віршів.

Рідним є кожен метр дороги


Солярка, дим від тепловоза, запах цигарок... Коли син повертається з роботи додому, В’ячеслав Володимирович відчуває це навіть раніше, ніж хлопець зайде до хати, з ностальгією принюхується до його форми залізничника. Для більшості людей той запах є різким, навіть неприємним, а для нього – найрідніший. Адже то є аромат його дорогої “кукушки”, якою кермував впродовж понад чверть століття і яку через важку травму (виготовляючи столярку, скалічив собі руку), півтора року тому мусив залишити.
– Влаштувався я на роботу на вузькоколійну залізницю “Антонівка-Зарічне” у 1985 році. Було це саме такої пори, як тепер, – на початку листопада. З того часу – шпали, шпали, шпали... – лине думкою в минуле В’ячеслав Літвінчук. – Навіть не думав, що полюблю цю роботу, бо мріяв про зовсім інше – бути художником. Та знаєте, як воно в селі?.. Люди затуркані, я не припускав навіть, куди можна вступити, щоб вивчитися на художника. Тож, коли закінчив школу, подався туди, де вчився старший брат, – у Здолбунівське залізничне училище, де здобув фах помічника машиніста, а потім і машиніста. Закінчив його з червоним дипломом.
Танкові двигуни, колія шириною 750 мм, рейки, найстаріші з яких зроблені ще в 1896 році, чотири вагончики, 17 зупинок і... 106 кілометрів мальовничого Полісся...
– Зараз потяг робить тільки один рейс – відправляється з Антонівки о 7 год. 05 хв., а повертається о 17 год. 40 хв. В дорозі “кукушка”, якщо відмінусувати тривалу зупинку в Зарічному, рівно вісім годин. А тоді, коли я прийшов працювати, то й двічі на добу курсувала, – пригадує залізничник. – Чи дощ, чи вітер, чи мороз, мусили рушати за графіком. Упродовж багатьох років будильник у мене дзвонив рівно о 5 год. 20 хв. – швиденько збирався, брав обід, який дружина завжди звечора ладнала для мене, і – в дорогу...
– Напевно, заплющивши очі, можете ледве не кожен метр того шляху відтворити? – запитую.
– Авжеж... Місця там просто казкові – Тиховир, Локниця, Річки, Острівськ... Тут тобі і звивистий поворот вузькоколійки, і переїзд, і озера, і сосни з небом розмовляють... Перша зупинка – на 10-му кілометрі, там з правої сторони озерце гарне, дивився завжди, чи рибалки є... Дуже мальовничий 57-ий кілометр – там переїжджаємо через єдиний в Україні дерев’яний залізничний міст. Його завжди з берега фотографують, але гарно і згори – особливо навесні, коли вода розіллється і увесь луг навколо річки Стир вкривається жовтим лататтям... Бачив і коли лелека перший прилетить, і коли перші конвалії розцвітуть чи перший іній берези вкриє. Вони такі гарні тоді.
Дуже пам’ятним, розповів В’ячеслав Володимирович, є і так званий 13-ти тисячний підйом. Це місце називають Борки. Для “кукушки” ті 13 метрів зростання висоти, що припадають на один кілометр, – доволі таки важке завдання. Коли ж возили й вантажі, то взагалі, аби подолати підйом, потрібно було чимало професійної вправності.
– Та особливо рідна для мене остання крива – на четвертому кілометрі, – додає із ностальгією. – Звідти вже світлофор видно на станції. Тож знав: якщо й зламається щось у тепловозі, то вже й сам докотиться до депо.
“Кукушці” довелося бути навіть “швидкою допомогою”
Втім, аж ніяк не лише з романтикою та довколишньою красою пов’язана була робота машиніста вузькоколійки. Часто доводилося працювати у справді екстремальних умовах, знаходити вихід із непередбачуваних ситуацій, які були пов’язані навіть із ризиком для здоров’я та життя людей. Наприклад, одного разу, коли навесні неочікувано випало багато снігу, довелося крізь замети пробивати дорогу аж упродовж трьох днів. І намерзнулися добряче, і натривожилися. Та хіба тільки тоді...
Особливо непередбачуваними завжди були екстрені гальмування – чи то людина на колії, чи транспорт. А було й таке, каже В’ячеслав Літвінчук, що “кукушка” на справжню “швидку допомогу” перетворювалася:
– “Дядьку, будь ласка, довезіть скоріше до Зарічного, апендицит у людини лопнув!” – благаючи, прибіг одного разу до мене чоловік на станції Острівськ. Хворий у цей час лежав на підводі, якою його довезли до зупинки. Не міг не послухати, бо нічим його не довезли б швидко до Зарічного. Тож пішов на порушення – замість 1 год. 12 хв. приїхав у райцентр за 50 хвилин. Потім довелося пояснювати інспектору на станції, що за “чудеса” сталися з моєю стрічкою швидкості.
Насправді “кукушка” рухається доволі повільно – найбільша швидкість складає 40 кілометрів за годину, але переважно – 15-20, а на деяких ділянках навіть 10 кілометрів за годину. Та ризикував В’ячеслав Володимирович впевнено, бо як машиніст мав золоті руки. Одного разу, коли начальнику станції доповіли, що потяг зламався в дорозі, той запитав єдине: “Хто поїхав?”.
– Літвінчук.
– А-а, то нічого – він навіть на одному колесі доїде, – спокійно відповів, махнувши рукою на знак того, що нічого переживати...
– Та я її, свою “кукушку”, просто відчував, немов себе, – усміхається спогадам В’ячеслав Володимирович.

Поліська артерія життя


Взагалі для мешканців віддалених сіл Зарічненського і Володимирецького районів, через які пролягає вузькоколійна залізниця (до речі, функціонує з 1905 року), вона є справжньою артерією життя. Діти їдуть нею в школу, дорослі – на роботу, в лікарню, у Пенсійний фонд чи в інших справах до райцентру, а то й просто по гриби чи ягоди. “Дядьку, зупиніться он на тій просіці!.. А мені, будь ласка, на тій!..” – такі звертання під час маршруту В’ячеслава Володимировича навіть не дивували. Місцеві люди добре знають, що поїздок, як вони ще його називають, і зупиниться там, де треба, і зачекає їх, якщо не встигають на час відправлення...
– Багато говорять про те, що вузькоколійка є збитковою, що її треба закрити, – міркує В’ячеслав Літвінчук. – Але робити цього не можна в жодному випадку. Зараз хоч і техніка розвинена, і маршрутки їздять, але ж не всюди. З віддалених хуторів людям і тепер нічим добратися – вони й так возом до залізничної станції їдуть. Та й, якщо порівняти з маршруткою, дешевше це. І як туристичний об’єкт “кукушка” цікава. З яких лишень країн не приїжджали люди, аби її побачити. Один німець навіть показав мені фото, на якому він у роки війни стоїть на тому дерев’яному мосту через Стир...

Скалічивши руку, продовжує писати картини та майструвати двері і вікна


Попри те, що дитяча мрія В’ячеслава Літвінчука стати професійним художником не збулася, із пензлем та фарбами він не розлучався ніколи. Робота ж на вузькоколійці, власне, неповторна природа рідного краю, додавала сільському митцеві ще більшого натхнення.
– Колись, побачивши, як я щось вимальовую пальцем по піску на подвір’ї, батько сказав мамі однозначно: “О, цей наш хлопець буде точно художником!” – знову лине думкою в минуле В’ячеслав Володимирович. – У школі стінгазети малював, ілюстрації до прочитаних творів, робив креслення та малюнки танків, літаків. Це ж найцікавіше для хлопчаків. В армії ж після запитання-наказу “Кто умеет красиво рисовать или писать, шаг вперед!”, теж був художником-оформлювачем. Останнє, що намалював на службі, пригадую, мов тепер це було, – Ленін на стіні якоїсь будівлі. “Обличчя твоє я, можливо, й забуду, а руки – точно ні”, – сказав мені на прощання майор Нємцев із нашої частини.
Про талант і золоті руки В’ячеслава Літвінчука нині нагадують картини не лише в оселях Антонівки та Володимирецького району, а й у багатьох інших куточках України. Його роботи – це переважно краєвиди, які сільський художник пише і з допомогою уяви та пам’яті, і з натури. Пише здебільшого олійними фарбами на фанері та полотні. Втім, займається улюбленою справою тільки взимку – влітку ж бо за господарськими клопотами не має часу. Так було і тоді, коли трудився машиністом, і тепер, хоча часу вільного, звісно, вже більше.
– От коли вже сніг випаде, тоді ми з літньої кухні в хату перебираємося, а чоловік там собі майстерню облаштовує, – приєднується до розмови дружина Ольга Юріївна, з якою в злагоді та любові прожив ось уже 25 років. – Буває, так захопиться, що й до ранку малює – не знаю, чи вдосвіта встав, чи й не лягав ще.
– І мені це подобається, і людям до душі мої картини, – додає господар. – А я ж не тільки ніде не вчився, а й навіть жодного разу не бачив, як працюють професійні художники!..
Та, як з’ясувалося, талант художника – це аж ніяк не єдине, чим Бог обдарував В’ячеслава Літвінчука. Руки в нього золоті не лише для того, щоб лагодити паровоз, писати картини, а й для столярної справи.
– Все, що очима бачить, те руками робить, – огортає теплим поглядом чоловіка Ольга Юріївна. – І вікна, і двері виготовляє, і меблі. Рідко яка хата є в селі, що його рук не знає. Під час роботи і скалічив собі руку – відрізав циркуляркою пальці. Був у розпачі, бідкався, що я з дітьми муситиму всьому сама давати раду. Але ж, дякуючи Богові, робить все, як і раніше. Тільки гудзичка на манжеті сорочки на правій руці не може защепити...
Діти пішли батьковою дорогою
Панікувати і впадати у відчай, каже В’ячеслав Володимирович, він не мав права, адже рідні потребують його турботи. Дітей у родині аж семеро, і четверо з них ще неповнолітні. Сини і доньки, зізнався чоловік, є для нього найбільшою радістю. Особливо щасливий від того, що слухняні. Найменшій Даринці нині лише п’ять років, а найстаршій Юлії – 24, вона – медсестра. А от 22-річний Володимир, як і батько, теж обрав професію залізничника – він уже й працює на “кукушці”, яку півтора року тому через травму батько мусив покинути.
– Встигли навіть разом попрацювати. Зараз він помічник машиніста, а взимку піде на курси, то вже буде машиністом, – з гордістю обіймає сина В’ячеслав Володимирович.
Але й це ще не все – за прикладом батька вирішили пов’язати свою долю із залізницею донька Катерина та син Михайло. Перша вже має диплом Львівського технікуму залізничного транспорту, а другий ще вчиться на третьому курсі. Таку ж мрію має і 14-річний Юрій. Не визначилися ще тільки 9-річний Славко та маленька Даруся.
– Що ж тут дивного? – мовить мати. – Вони змалку бачили, як батько любить роботу, як відповідально ставиться до неї. Та й у дорогу він інколи брав дітей із собою. А якщо ні, то щодня із нетерпінням чекали від батька гостинців, які передала білочка чи зайчик із лісу... І вірші чули, які він пише і про залізницю, і про наш край.
– Вірші?.. – запитую, вкотре здивувавшись багатостороннім талантом В’ячеслава Літвінчука.
Господар на те, трохи знітившись, зрештою дістає товстого зошита, дрібненько акуратним почерком списаного віршованими рядками... Там і про його першу зустріч із дружиною, з якою теж познайомився в потязі (щоправда, не в “кукушці”), і про рідну вузькоколійку, і про батьківський край, який він любить усім серцем, і про одвічні цінності, які ревно бережуть у цій дружній і світлій родині і на яких тримається наше суспільство.
• Світлана Тубіна

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: