Доля довго водила мене біля цього місця, та якось ніколи не вистачало часу, аби заїхати й подивитися, що ж це за чудо таке – Підкамінь. Тож, черговий раз, уже в сутінках повертаючись із мандрів замками, чоловік, а заодно водій і наш сімейний гід за сумісництвом, вдарив руками об кермо автомобіля й майже поклявся: «Все, наступного разу їдемо в Підкамінь! Спе-ці-аль-но! А то все проїжджаємо повз – і ніби якась сила втримує нас від нього». «Тож сам камінь називають чортовим, може, то нечисть яка нас туди не пропускає?» - спробувала я сяйнути ерудицією і сарказмом. На що гід (отут так і хочеться написати «гад», але ж усвідомлюю, що більшість наших мандрівок відбулося саме завдяки його довготерпінню й ентузіазму, тому таки напишу «гід») заявив: «То чого б це тебе родичі до себе не впускали?». «Ну, народна приказка каже, що муж і жона – одна сатана, а якщо так, то, певне, скоро таки приїдемо до Чортового каменя!» - переможно резюмувала і втішилася, що останнє слово за мною.
Й ось одного погожого пообіддя («Бо що там у тому Підкамені робити цілий день?» - думали ми наївні) усією сім’єю вирушили чудовою трасою Рівне – Броди до своєї мети, а вже на бродівській об’їзній звернули на дорогу, що вела до селища Підкамінь Львівської області. Звісно, після хорошої траси дорога до селища видалася із розряду «їхати можна» - бо й насправді все було не так критично, як декілька років тому, коли нею ж верталися в сутінках із мандрів замками Тернопільщини й згадували увесь місцевий облавтодор включно з членами їхніх родин.
У селище в’їхали у променях післяполудневого сонця й стикнулися з тим, що жодна жива душа не йшла вулицею, тож спитати, як добратися до самого каменя, не було в кого. Інтуїтивно їхали на шпиль храму, який то нависав над селищем, то зникав, коли наше авто закочувалося у долину. Зрештою, костел вималювався на горі, мов на долоні, запрошуючи до себе дивовижним золотим піком десь над храмовою будівлею, де замість традиційного хреста вгадувалася корона і сонце.
На гору піднялися автівкою, поставили її під могутніми мурами монастиря Походження Дерева Хреста Господнього студитського уставу – видатної пам’ятки архітектури 17-18 ст. – про це нам тут же на ходу сповістила всезнаюча Вікіпедія, заодно повідомила, що у недалекому минулому це був домініканський римо-католицький кляштор «Успіння (Внебовзяття) Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, Апостолів Петра і Павла та всіх Святих». За висловом короля Яна Собеського — це місцева «Східна Ченстохова», на місце побудови якої, за переказами, вказала сама Богородиця, залишивши тут, як і в Почаєві, слід від своєї стопи. Прадавня назва гори, на якій споруджено храм – Рожаниця, тож іще і язичницьких переказів та легенд про це місце чимало (із західного боку Чортового каменя - ніша у формі серця та шість ям, які, можливо, використовувалися в ритуалах давніми племенами).
Панотець, що звідкілясь узявся на подвір’ї, чемно привітався і мовчки відімкнув двері до храму. Незважаючи на те, що йде реставрація (принаймні риштування довкола храму свідчать про це), служби відбуваються у відгородженому й трохи облагородженому церковному приміщенні. Видно, що доля не особливо прихильно ставилася до монастиря, а те, що він вцілів – заслуга виключно його товстенних міцних стін. Історія спорудження костелу-храму була довга (1612—1695) і сповнена містики та руйнувань, зокрема, через помилки малоосвічених будівельників, що призвело до обвалу храмових склепінь аж двічі - у 1640 та 1685 роках. Уявляєте, не тільки в наші часи траплялося таке невігластво?!
Гальмувала будівництво і Хмельниччина, через неї монахи навіть покидали обитель. Дослідивши за джерелами, доступними в інтернеті, перипетії спорудження, мимоволі починаєш вірити у переказ про те, як з’явився неподалік храму камінь, котрий усі називають Чортовим. Так от, чорт розлютився на монахів, які, втікаючи від монголо-татар, дійшли аж до Підкаменя, й вирішив роздавити монастир брилою. Відірвав від Карпат скелю та кинув, але не вистачило сили, тому впала каменюка не на монастир, а поруч, де залишається донині. Разом із переказами існує і наукова гіпотеза, звідки з’явився 16-метровий Чортів камінь. Вчені кажуть, що це шмат коралового рифа, який виник тут сотні мільйонів років тому, коли над ним ще було море – отак!
Сильно постраждав монастир і під час обох світових воєн (сліди від куль та осколків досі видно у стінах і мурах). Під час Першої світової тут сталася масштабна пожежа, в якій згоріли дахи більшості монастирських будівель, а також праці багатьох теологів, філософів, учених, що зберігалися в монастирській бібліотеці. За совєтів НКВС влаштувало у храмі пересильну тюрму, а її в’язні, гріючись, спалили значну частину речей та інтер’єру. На початку 40-х років ХХ століття монастир закрили, а ченців вивезли до Сибіру. І з в’язниці згодом зробили психоневрологічний інтернат закритого типу, сам храм перетворили спочатку на конюшню, а потім на гараж.
Ну і те, що найбільше допікає мені, бо ж, як уже розповідала, проїжджали повз Підкамінь не раз і могли встигнути, але… 5 лютого 2011 через сильний вітер на дах дзвіниці храму впала частина риштування, внаслідок чого були розбиті чи пошкодженні три з чотирьох барокових скульптур та дах дзвіниці. Фрагменти трьох скульптур були зібрані і передані настоятелю монастиря для подальшої можливої реставрації. Втрачено одну з барокових скульптур роботи учнів Пінзеля на вежі монастиря (вони були зроблені з дерева та бляхи). Одна з них, яка впала майже з 40-метрової висоти, не підлягає реставрації; три інші впали на дах будівлі. Дві скульптури були знищені повністю. Тобто, втрати значні, свіжі, і їх можна було б уникнути, якби не постійна халатність і байдужість влади до своїх історичних пам’яток.
А монастир таки направду величний і гарний, з давньою історією і добрими перспективами для європейського туризму, зокрема й релігійного, бо ще 15 серпня 1727 року тут відбулась коронація ікони Підкамінської Богородиці (латинський обряд, за дозволом Папи Римського Бенедикта ХІІІ) – саме через це храм вінчає золота корона. Із південного боку костелу знаходиться колона з «фігурою» Богородиці із Дитятком на руках, статуя виготовлена у 1719 році з міді та пізніше визолочена. І нині вона виблискує на фоні риштувань і сірих мурів позолотою і надією, що реставрація тут колись таки завершиться, й історична та релігійна пам’ятка буде однією з туристичних принад краю. Тим більше, що до знаменитого й улюбленого палацу у Підгірцях якихось 30 км, та й до Почаєва – рукою подати. Нам, до речі, завдяки погоді й порі року вдалося переконатися, що з костельних мурів добре видно Почаїв, принаймні, я таки впевнена, що то саме він біліє стінами в далині.
А от із Чортовим каменем вийшла ще та історія. Оскільки, як уже писала, вибралися у поїздку ми по обіді, то й розпитати дорогу до нього не було в кого, і часу обмаль – вирішили покластися на власну інтуїцію і задатки Сусаніна. То й вийшло, як у того ж Сусаніна – йшли до каменя, а, обійшовши його горами-долами-хащами мало не зусібіч, таки до самої скали-велета не дісталися. Знайшли дорогою козацькі хрести і поховання (кажуть, що в одній із башт на території костелу був ув’язнений легендарний козачий полковник Семен Палій), давні і сучасні церкви та каплички, навіть лікарню для душевнохворих, а от потрібної дороги – ні!
Сказав чоловік, що то або мої родичі не готові мене бачити, або я таки свята та Божа, що Чортів камінь не хоче нас підпустити. Сперечатися чи щось доводити було ніколи – сонце вже останніми променями зачіплялося за свою рукотворну копію і за золоту корону над нею. А поруч стільки прекрасних місць, вартих того, аби ними милуватися, знимкувати їх, зрештою, присісти на шовкову траву-мураву і вдихнути аромат історії, розігрітої землі, цілющих трав і чогось такого, що словами не описати! До речі, недалеко від каменю є майже недосліджені печери, які в легендах пов’язані з опришками та козаками, зокрема, з іменем Олекси Довбуша.
Якби я була режисером і намірилася зняти казку на основі української міфології – то для зйомок обрала би саме Підкамінь! Тут стільки цікавого і живописного, що аж дух захоплює. Не знаю, яким є містечко хобітів або білих хорватів у Миколаївському районі теж на Львівщині (уже двічі так само туди не потрапили через брак часу), але підкаменецькі краєвиди вперто наполягають, що тут мусили мешкати якісь неймовірні казкові істоти! З гори добре видно й місцевий цвинтар зі сірою давньою каплицею по центру. А з широченних мурів довкола костелу, що нависають над самою дорогою (кажуть, вони вимощені у формі восьмикутної зірки!), відкриваються для огляду розкішні природні полотна – так і хочеться сфотографуватися й ось тут, і там, і ген за тим муром! А ще ж якби у розкішній сукні. А ще б і на коні!
Тож упевнена, що це не остання наша подорож до Підкаменя, бо треба таки з’ясувати, чи прийме нас той чортів камінь (отут я не про назву, а про нечисть). Та саме місце і його околиці кличуть і манять, вибудовують в уяві історії і сюжети, які хотілося б тут прожити і пережити - і знову вернутися, навіть якщо вже побував не раз. Тож і ви довго не думайте: перечекайте карантин – і в мандри! Не пошкодуєте, що побували у Підкамені – це я вам гарантую, заодно потім похвалитесь, що були у Подільських Товтрах, які по-народному ще називають Медоборами.
• Мирослава Кирильчук
