Ольга і Анастасія – рідні сестри, до речі, поки що незаміжні. Приїхали на Рівненщину з міста Дружківка Донецької області на початку квітня минулого року. Спочатку мешкали в Клевані, в школі для дітей із серцево-судинними захворюваннями. Там пробули до кінця серпня, але коли почалося навчання, то їх відправили до с. Заріцьк Дядьковицької тергромади. У Заріцьку пробули до 23 вересня, але на той момент там ще не було опалення. Дівчина, з якою вони познайомилися в Заріцьку, порадила їм їхати у туди, де вони мешкають і донині. Дівчата оселилися у місцевому шелтері. Чому ми не вказуємо назви цього села стане зрозуміло трошки дещо пізніше. І сам там збулися їхні мрії.
- Усі 8 місяців, які перебувала далеко від дому, я шукала роботу. Без неї дуже важко. Тут я знайшла ї саме за фахом. Мене взяли на роботу в бухгалтерію сільської ради, хоча до цього я не працювала бухгалтером. Так сталося, - емоційно розповідає Ольга.
Тож із листопада минулого року Ольга працює бухгалтером в одній із сільських громад Рівненщини.
- Те, чому вони навчилися в юні роки, змогли реалізувати вже в зрілому віці, і це, вважаємо, дуже добрий для нас знак. Тут чуйні, добрі і безкорисливі люди. А коли ми їхали сюди, то була певна боязнь. Ви ж знаєте, як працює ворожа пропаганда і що вона внесла в мізки наших співвітчизників, які живуть на сході України. Приїхали і були приємно вражені добротою і чуйністю людей. Тут добрі люди. Прихистили нас. Мене прийняли у колективі повністю. Прийняли з відкритою душею і розпростертими обіймами, - продовжила емоційну розповідь Ольга.
Сестри оселилися у місцевому шелтері. Не називаємо місце його розташування з однієї причини. Але про це трішки пізніше.
За словами жінок, до 1991 року їхня сім’я жила в Киргизії, а потім вони були змушені звідти тікати. А в минулому році вдруге стали біженцями, коли приїхали з Дружківки на Рівненщину.
- Дуже сподіваємося, що ми скоро переможемо і я повернуся до батьків, які залишилися в Дружківці і не змогли виїхати звідти через незадовільний стан здоров’я, - каже Ольга.
Анастасія в Дружківці працювала завідуючою їдальнею в школі, де навчалося 900 дітей. Коли переїхала, то влаштувалася на роботу в місцевій пекарні. Анастасія вчилася саме на кондитера, і лише на Дубенщині змогла влаштуватися на роботу за спеціальністю.
Поряд і з сестрами у шелтері мешкає Марія (ім’я змінене зі зрозумілих причин). Має 2-дітей від першого шлюбу. Замужньою була лише один раз, проживши у шлюбі 10 років. Чоловік пішов із сім’ї. Жінка з дітьми деякий час проживала у своїх батьків у селі. Потім вирішила поїхати на роботу в Рівне. На роботі познайомилися з Миколою (ім’я теж змінено), який видався їй тихим, спокійним і врівноваженим чоловіком, який не мав власної родини. Багато хто схвалював їхні стосунки, мовляв, обоє самотні, а хтось і відмовляв, казав, що вони не пара. Микола сказав, що родом із одного з колишніх райцентрів Рівненщини. Марія за власним кошт одягла його, хотіла, щоб мав пристойний вигляд до Дня народження. Потім був такий випадок, що він підняв на неї руку. А згодом…з’ясувалося, що він сидів.
Діти спочатку схвалили стосунки мами з Миколою, який прикинувся сиротою. Стосунки тривали майже рік. Микола все частіше почав піднімати руки, погрожувати. А одного разу і зовсім перейшов межу. Під час прогулянки вулицею із синами неподалік будинку, в якому винаймала житло Марія, Микола напав на неї з битою і побив. Перед тим він погрожував, казав, мовляв, дивись уважно, бо я можу зненацька підкрастися і розбити голову, що зрештою і зробив.
Що було потім, Марія вже не пам’ятає. Старший син викликав швидку і поліцію, а горе-співмашканець Микола тим часом накивав п’ятами… До речі, десь і зараз цей аб'юзер розгулює містом в пошуках чергової жертви… У лікарні Марія довідалася, що Микола був уже двічі засуджений за зберігання наркотиків та за крадіжку з дебоширством, що спричинило людині смерть. За свій злочин він отримав 160 годин виправних робіт. Оце і все покарання. Чимало жінок, які за цей час мешкали у шелтері, мали для того аж 2 підстави - вони зазнали насилля у сім’ї і, до того ж, є внутрішньо переміщеними. Зараз в організації обмірковують, у який спосіб продовжити життя проєкту. Адже в громадах області і надалі виникатиме потреба в захисті жінок від насилля, тож було б цілком логічно, щоб такий заклад в області працював на постійній основі. Запропонували співпрацю тер громадам для того, щоб вони придбавали такі послуги
- Жінки, які зазнали насильства, поживши якийсь час в шелтері, проходять певну соціологізацію і влаштували своє подальше життя. Вони мають можливість шукати роботу і знаходять її. Є певний внутрішній режим, якого вони дотримуються. Є жінки різного віку, люди молодшого, середнього та старшого віку. З місцевою владою хороша співпраця. З обласного бюджету були залучені кошти для перекриття даху. Зацікавлені багато сторін, щоб цей заклад функціонував і надалі, - розповідає Отець Василь Лозинський, директор Шелтеру Святої Ольги на Рівненщині, голова правління ГО «Елеос Рівне», відділу соцслужіння Рівненської Єпархії ПЦУ. За його словами, на даний час проєкт реалізується завдяки Глобальному фонду через мережу «100 відсотків життя». Його виконавцем є відділ соціального служіння ПЦУ ГО «Елеос Україна».
В Елеос-Україна створено кілька таких закладів по всій Україні. Перший було відкрито в Бучанській громаді. Є вони на Рівненщині, Чернівеччині, Франківщині. Статистика говорить, що лише на Рівненщині щодо насилля над жінками було понад 750 звернень у поліцію минулого року. Війна лише загострює і поглиблює проблему домашнього насильства. Дуже часто ми терпимо в сім’ї аб’юзера тільки тому, що нема куди піти, знайти притулок на певний період, щоб обдумати свої подальші кроки. Відповідно до проекту це 3 місяці, але в умовах воєнного часу цей термін може бути продовжений.
- На даний момент у Шелтері на Дубенщині мешкають14 дорослих і 14 дітей. Проєкт розрахований на 2 роки, і нині ми шукаємо можливості, щоб заклад зберіг свій профіль і в майбутньому, - зазначив Василь Лозинський.
Василь Бурченя
