Після закінчення Чернівецького професійно-технічного училища я працювала на ткацькій фабриці об’єднання “Восход”. У 1965 році отримала разом із чоловіком запрошення на Рівненський льонокомбінат, де і працювала ткалею понад 30 років (чоловік працював майстром на виробництві).
Найбільшою трагедією у моєму житті, після смерті мами і чоловіка, було знищення льонокомбінату, якому не тільки я, а й тисячі інших людей, в основному жінок, віддали кращі роки свого життя.
На моє глибоке переконання, в часи моєї трудової діяльності, а особливо на льонокомбінаті, високо цінували звання робітника. Були: свої неповторні традиції. Проводилась робота з професійної орієнтації серед молоді міста, області, і, як результат, на підприємстві працювали цілими сім’ями, старші приводили молодших. Щорічно проводились конкурси професійної майстерності, після чого досвід кращих ставав надбанням усіх. Не було, як сьогодні прийнято говорити, “комерційної таємниці”.
А як завмирало серце, коли актовий зал Палацу культури заповнювала наша молодь (середній вік працюючих був 25-26 років), яка віддавала шану нашим ветеранам, орденоносцям і ветеранам війни. Єднання молодості, сивини, відблиск урядових нагород – це були неповторні урочистості на честь простих трудівників.
Робітники наші були депутатами міської, обласної і Верховної Ради України.
Адміністрація дбала, щоб у робочих був спецодяг і взуття (яке видавали безкоштовно), щоб робоча їдальня була не гіршою кращих кафе, ресторанів міста. Були у кожному цеху кімнати відпочинку, побутові приміщення.
За все своє трудове життя я не пам’ятаю випадку, щоб хоч один раз, хоча б на один день була затримана зарплата. Серед підприємств міста, та й усієї текстильної галузі, льонокомбінат був найкращий.
Біжу, бувало, на зміну, а на прохідній наші дівчата у вишиванках із короваєм чекають гостей. А вони були постійно: то українська діаспора з Канади, то поляки за досвідом, то болгари на екскурсію, то японська делегація, то китайці для навчання і освоєння нашої технології та устаткування.
І така трагедія... У березні місяці цього року на запрошення нового керівника, вірніше, хазяїна льонокомбінату, я зайшла у свій колишній ткацький цех і мало не втратила свідомість від того, що побачила. Плачучи, я цілувала ручки своїх верстатів, і на пам’ять прийшли слова нашого Віктора Чайки: “Не переживай, з руїн піднімаються і відроджуються, і ми відновимо...”. Почула голос Олега Казимировича Червонюка: “Все буде відновлене, а на цих верстатах буде табличка “Тут працювала ткаля М. С. Бондарєва – Герой Соціалістичної праці”.
Табличка мені вже й непотрібна. Але дуже хотілось би побачити, почути музику ткацьких верстатів, і якби я знала, як цьому допомогти, – готова зробити все, щоб хоч на одну мить відчути знову себе часткою “текстильного” колективу. Побачивши відновлені цехи та найсучасніше обладнання, я вже не маю сумніву, що у червні ми відсвяткуємо початок роботи нашого рідного “Льонокомбінату” і на якусь мить повернемося у нашу молодість та побачимо майбутнє.
Хочу вірити, що наше обласне та міське керівництво зробить усе, щоб підтримати та сприяти розвитку підприємства.
А за нами, ветеранами, діло не стане!
М. С. Бондарєва,
ткаля, Герой Соціалістичної праці
