Із політичною діяльністю Миколи Івановича рівняни непогано обізнані. Але для багатьох із них стане одкровенням, коли дізнаються, що наш земляк був учасником найдраматичніших подій Революції Гідності та воїном АТО у складі 3-го полку спецназу. Про маловідомі сторінки життя читайте в нашому інтерв’ю.
Із Миколою Поровським зустрілися в офісі Республіканської християнської партії, який знаходиться неподалік Верховної Ради. Серед багатьох цікавих і цінних експонатів – два щити з Революції гідності. Один із них – металевий, зрешечений кулями. «На цьому щиті, зеленому, я виносив 19 лютого на вулиці Інститутській пораненого хлопця», – пригадує Микола Іванович.
– У серпні 2014 року на сторінці у Фейсбуці Ви написали: «Я від’їжджаю до діючої армії на посаду старшого офіцера армійської бригади. До зустрічі після війни. Ми обов’язково переможемо російського агресора і найманців. Маю честь – підполковник Микола Поровський. Слава Україні!!!»
– Коли Росія анексувала Крим та окупувала частину Донбасу, я не міг залишатися осторонь. Незважаючи на те, що за віком (мав понад 55 років) був знятий як офіцер із військового обліку, все ж продовжував вперто «атакувати» Печерський військкомат. У результаті ще напередодні Указу Президента України про відновлення на обліку старших офіцерів віком до 60 років військкомат зважив на моє наполегливе прохання, і я був мобілізований до українського війська. Мене направили на посаду старшого офіцера 44-ї артилерійської бригади, яка формувалася на Яворівському полігоні. До речі, прибув найпершим із особового складу бригади й отримав картку №1 речового забезпечення, а наступного дня приїхали перші 60 мобілізованих – здебільшого із Рівненщини і Тернопільщини, а пізно ввечері - ще 90. Оскільки комбриг іще не прибув і не було ні його заступників, ні начальника штабу, ні орггрупи офіцерів, я, як старший за званням, згідно зі Статутом взяв командування на себе і займався прийомом прибулих, перевдяганням, розміщенням у казармах, створенням тимчасових команд на чолі з новоприбулими офіцерами та забезпеченням дисципліни і припиненням спроб декотрих мобілізованих продовжити «бенкет». Звісно, така моя діяльність декому не сподобалася, коли замість дозвілля-застілля примушують займатися вивченням Статуту чи стройовою підготовкою. Про це невдоволено згадує один із однополчан, житель Здолбунова Петро Солтис у книзі «370 днів у камуфляжі»: «Ось і все – їдемо. З початком руху автобусів потекла струмком горілка, яка смачно заїдалась історичними героїками. Перший солдатський ранок почався з ранкового шикування мобілізованих солдат на плацу. На шикуванні нам представився підполковник Поровський. Люди даного типажу – це яскравий відголосок радянської армії. Політпрацівник, основним завданням якого є консолідація армійського підрозділу, до якого потрапили сотні дорослих, сформованих людей, зайнявся солдатською муштрою, та включенням влади». Наскільки це об’єктивно – нехай залишиться на його совісті, однак саме завдяки цим моїм заходам ніхто з мобілізованих не згорів від «зеленого змія» і не сталося жодної бійки чи нещасного випадку. Зрештою, усім видали уніформу, берці, автомати, а за кілька днів притягли гармати. І все! А бригаді потрібні були і комп’ютери, і канцелярське приладдя, журнали-зошити, папір для штабної роботи, телевізори, запасні частини до автомобілів, бронежилети, і, звісно, національна символіка – прапори. За комп’ютерами їздив до Києва і Львова. До речі, мій автомобіль ВАЗ «дев’ятка» три тижні був єдиним транспортним засобом у бригаді, аж поки отримали й автомобілі, і тягачі. Завдяки залученим мною волонтерам зі Львова, Новояворівська, Дрогобича наша військова частина почала швидко комплектуватися необхідними речами і засобами. Тільки у Львові під час зустрічі з громадськістю, яку організувала відома співачка і волонтерка Софія Федина, ми зібрали гроші і купили два десятки бронежилетів. Львів’яни також подарували бригаді кілька комп’ютерів. Перша медична аптечка теж була волонтерська. На полігоні у старих, наспіх відновлених казармах було вогко і прохолодно, тож через два тижні побуту уся бригада кашляла, аж груди рвало. Мали тільки ліки, які присилали волонтери.
– А як Ви потрапили до полку спецназу «кіборгів»?
– Під час штурму Савур-Могили у серпні 2014 року загинув героїчною смертю заступник командира 3 полку спецназу, підполковник Сергій Сенчев. Головне управління по роботі з особовим складом Генштабу почало підбирати на цю посаду офіцера з досвідом пропагандистської роботи. Для такого підрозділу зробити це було непросто. Напевно, важливу роль у моєму призначенні до полку спецназу зіграло те, що у минулому займався альпінізмом – я інструктор-першорозрядник із цього виду спорту, зробив понад сотню сходжень на вершини Кавказу. Тобто маю спеціальну підготовку з виживання та долання перешкод. Але, звісно, основна причина призначення – те, як проявив себе на посаді у роботі з особовим складом, знання військової психології та уміння вести національно-патріотичне виховання. Наприкінці вересня 2014 року мене перевели з артилерійської бригади на посаду заступника командира 3 полку спецназу по роботі з особовим складом. Полк розташовувався у Кіровограді (тепер Кропивницький). Цей прославлений військовий підрозділ я знав іще з часів його дислокації у Старому Криму в 90-х роках. Звісно, тоді навіть не припускав, що матиму честь у ньому служити. Коли прибув у полк, окремі його підрозділи саме повернулися в місце постійної дислокації після боїв в АТО – під Маріуполем, Іловайськом та в районі Світлодарської дуги і потребували поповнення і відновлення боєздатності. Щойно почав формуватися і навчатися іще один батальйон полку. Залишався наш неповний батальйон в Донецькому аеропорту. Він тримав оборону разом із підрозділом 93-ї бригади і групою добровольців. Зрештою, і цей батальйон вивели звідти наприкінці листопада, коли дістав поранення комбат і командир оборони аеропорту полковник Трепак із позивним «Редут». За героїчні дії під час оборони Донецького аеропорту він удостоєний звання Героя України.
Загалом спецназ – це елітні війська, які в умовах війни ведуть розвідку в глибокому тилу ворога на глибині 60-90 кілометрів та здійснюють там диверсійні операції, однак на першому етапі війни полк здебільшого використовували як штурмовий підрозділ.
Вступивши на посаду заступника командира полку спецназу, я налагодив у підрозділах заняття з воєнно-ідеологічної підготовки та захист від негативного інформаційно-психологічного впливу противника, проводив гірську підготовку у ротних групах, здійснював відбір поповнення, опіку з пораненими, їздив на фронт у район Маріуполя, де вели розвідку кілька рот нашого полку.
Паралельно і сам наполегливо вчився військовій справі: методам дій підрозділів спеціального призначення, а на полковому полігоні вдосконалював володіння різними видами озброєння. Якщо автоматом, кулеметом РПК і снайперською гвинтівкою володів і раніше не гірше пересічного спецназівця, а міни і підривну справу досконало знаю ще з часів навчання на військовій кафедрі Інституту інженерів водного господарства (там нам якісно давали військові знання з мінно-саперної справи), то стрільбі з гранатомета АГС, кулемета ДШК, а також способам і методам ведення військової розвідки, проведення розвідувальних операцій спецпідрозділами доводилось вчитися з нуля.
Раніше я дуже мало знав Кіровоградщину. Але коли туди приїхав, то пройнявся глибокою повагою до хлопців-степовиків, які майже всі з козацького кореня. Міцні статурою, роботящі, вони не вміли говорити красивих слів. Але приходили в полк, щоб вступити на контракт і воювати та вбивати ворога, який напав на Українську Державу. Звісно, люди цього регіону не всі настільки національно свідомі, як у західних областях. На заняттях із воєнно-ідеологічної підготовки говорив солдатам: нинішня війна є продовженням національно-визвольних змагань – під проводом Хмельницького, Мазепи, армії УНР, воїнів УПА проти московського агресора. І ви продовжуєте сьогодні священну боротьбу українського народу за Україну, за нашу землю, яку вели наші прапрадіди-козаки, діди-петлюрівці і повстанці Холодного Яру, і батьки - воїни УПА. Дехто із солдатів і навіть офіцерів мені перечив: бандерівці були у вас там, на Західній Україні, а причому тут наші батьки?! Кажу до них: стоп, хлопці, давайте розберемося!І розповів, як у 1943 році на Кіровоградщині, в лісі поблизу Голованівська, був створений курінь УПА з місцевих хлопців, котрий боровся за самостійну Україну до 1946 року. Привів на зустріч із ними нашого земляка із Дубенщини, воїна УПА Сороку, який проживав у Кіровограді. І це подіяло – зламало радянські стереотипи в головах дуже багатьох.
Росія веде проти України гібридну війну, у якій свідомість українського військовослужбовця є об’єктом інформаційної боротьби, адже саме вона формує мотивацію вчинків до захисту України, готовність військового до участі в бою.
У полку я отримав найвищу мою нагороду – Подяку командира полку, оголошену перед строєм. Потім були Грамота начальника Генерального штабу, медаль і орден за АТО. Але цю Подяку ціную найбільше, бо дісталася найважче – каторжною працею.
Весною 2015 року, коли полк повністю відновив боєздатність, відбув у зону АТО, в район Курахово-Новотроїцького, де наші підрозділи вели бойові дії: виходили в розвідку у тил ворога та здійснювали контрдиверсійні операції проти ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Пізніше мені довелося побувати і серед оборонців шахти Бутовка та в Авдіївській промзоні.
В серпні 2015 року мене з полку несподівано викликали до Києва. У Головному управлінні по роботі з особовим складом Генштабу поставили завдання терміново написати новий текст-супровід військового параду до Дня Незалежності на повністю новій національно-патріотичній ідейній основі. Я його підготував у рекордно короткий термін – найважче писався розділ розповіді про український бойовий Прапор, коли військовим підрозділам під час параду Президент вручав нові бойові знамена. Думав, що після цього одразу ж повернусь у полк, але мене залишили і призначили на посаду начальника відділу інформації і пропаганди Головного управління по роботі з особовим складом Генерального штабу. На цій посаді я передусім зайнявся розробкою нової ідеології ведення воєнно-ідеологічної підготовки. Адже, як не прикро визнати, серед тематики занять до того часу не було ні історії української державності, ні історії українського війська, ні подвигів воїнів у боротьбі за Незалежність України. Постійно займався організацією інформування у військах, виготовленням «Інформаційного бюлетеня», котрий зачитують щоденно у кожному підрозділі.
На цій посаді отримав чергове офіцерське звання - полковник. До речі, звістку про наказ Міністра оборони про присвоєння мені звання отримав на фронті, коли перебував на блокпостах «Брелок», «Царська охота» в районі Авдіївської промзони.
– Тепер агресор, навіть якби дуже хотів, до Києва не дійде?
– Та ніколи! Якщо зважиться, то дорога для нього буде кривавою. Сьогодні російський агресор розуміє, що його плани створення так званої Новоросії давно провалилися. В хворобливій уяві російських шовіністів-загарбників українська держава мала впасти як картковий будиночок: спочатку Донецьк, Луганськ, потім -Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Одеса. Агресор хотів відсікти Україну від моря, щоб пробити шлях на Крим і Придністров’я. Та не сподівався, що український народ дасть таку потужну підтримку українській армії. Наші Збройні Сили нині незрівнянно зміцнилася – в десятки разів, якщо не в сотні!
Однак ворог дотепер не залишив планів поставити нас економічно на коліна або вчинити противладний заколот у тилу Української армії. Дивно, що багато українських патріотів вірять у російські пропагандистські провокації проти Президента України і женуть хвилю деструкції, не розуміючи, що роблять шкоду і знеславлення України. Кожен українець повинен пам’ятати, що тільки у єдності влади, армії і народу наша сила.
– Патріотизм, любов до України закладені у Ваших генах від предків?
– Так, у мене, як у кожного, все закладено в генах від предків. Найдавніша згадка про рід Поровських є від 1680 року. Про це я довідався з праці історика з Рівненщини Миколи Бірука «Села Острозької волості». А мій прапрадід брав учать у повстанні проти Росії на Рівненщині у 1863 році, його за це росіяни розстріляли, а майно конфіскували. По ньому залишилось двоє малолітніх сиріт, яких прийняла бездітна українська родина. Мій дід Євген був одним із організаторів петлюрівського повстання проти більшовиків петлюрівського повстання в селах Макотерти-Карпилівка у 1920 році. Батько Іван – в юності зв’язківець УПА, працював вчителем. Був знаменитим пасічником і садоводом. А моя мама, 1925 року народження, із степової України – містечка Новий Буг на Миколаївщині. Їй довелося пережити голодомор 1933року! Вона приїхала на Рівненщину у 1946 році, рятуючись від чергового голоду. Була серед перших випускників Рівненської школи фельдшерів. Як молодого спеціаліста її направили в село Заріцьк Рівненського району, де вдень була совєтська влада, а вночі влада належала УПА, і так аж до 1950 року. А загалом вона пропрацювала сільським фельдшером понад 50 років.
– Ви не тільки політик, а й письменник…
– Одна із моїх перших книг – «Забутий заповіт борцям за Україну». Потім виник задум написати повість на основі правдивих подій. Мені довелося зустріти кримчанина, росіянина, якого шістнадцятилітнім німці вивозили на роботу в Німеччину через пересильний табір, який розташовувався в Дубно. Цей табір у лютому 1943 р. захопила боївка УПА, в’язнів випустили на волю. Згодом доля звела цього хлопця з видатним командиром Дубенського куреня Юрієм Чуйковським, і він пройшов з ним бої і проти німців, і проти поляків АК, і проти НКВДистів. Ці події лягли в основу книги «Бурею битва гриміла». Я також автор книг «Тільки Рухом життя і обіймеш», «Ключ до вершини» та «За нашу і вашу волю».
-- Спілкувався Василь Закревський
