Михайла Кривка добре знають у місті та області. Як цікаву особистість, що постійно фонтанує новими ідеями. Як надійного друга, котрий завжди підставить плече у найнесподіванішій ситуації. Стильний, спортивний, інтелігентний, із неповторними іскринками в очах, - хіба скажеш, що йому вже 70?
У переддень ювілею перегортаємо сторінки книги його життя.
Пане Михайле, коли минаю Ваше рідне село, на стелі з написом «Городець» завше бачу лелече гніздо, яке оживає щовесни. За народним повір’ям, лелеки оселяються там, де живуть добрі та щирі люди. Й радо приносять їм діток…
В одній із таких родин першим з’явився на світ і я. За мною – ще п’ять братів та чотири сестри: в батьків, простих сільських трударів, нас десятеро. На жаль, і тато, й мама вже відійшли у Вічність. А ми розлетілися, хто куди. Приміром, наймолодший, Віктор, служить у ЗСУ, в своїх 55 зараз на передовій. Але рідне обійстя чекає на нас завжди… І я щасливий, що можу туди приїхати, поспілкуватися з односельцями, вдосталь напитися чистої криничної води. У прямому й переносному сенсах. Бо село для мене – колиска стійкості духу та натхнення. Скажу так: привитий до нього якоюсь невидимою пуповиною. Півсотні гектарів тодішнього радгоспного саду, який свого часу заклав мій тато, зазвичай вкриваються білим цвітом у поминальні дні, коли діти злітаються на могили батьків. І хоча сад постарішав (як, зрештою, й ми), він для мене знаковий: вишневий цвіт облітає, наче наші літа… Ненав’язливо нагадуючи: поспішайте робити добро! В селі ми відремонтували стару історичну церкву, якій щонайменше 180 років. Хотіли очистити річку, - але вона, як і дороги, на балансі в радгоспу: тому потрібен ще дозвіл із Києва. До слова, колись успішний радгосп нині стримує розвиток села: бо тутешні землі не підлягають розпаюванню. Зате яке ж воно багате на талановитих людей! Візьмемо потужного дипломата Олександра Моцика, який був Надзвичайним і Повноважним послом в Польщі, Туреччині, США. Чи письменника й журналіста Віктора Мазаного, нині професора університету. Чи багаторічного редактора газети «Володимирецький вісник» Олексія Городного… Словом, пишаюся тим найкращим у світі окрайцем землі, що зветься малою батьківщиною. Й поспішаю робити добро для моїх скромних земляків, які, за великим рахунком, вершать найвищу в державі політику – відтворюють і плекають генофонд України. Кажу про це без пафосу: бо з Городця лелеки у вирій не поспішають і сьогодні.
А як Ви, найстарший, випурхнули з батьківського гнізда? І чи далеко тоді «залетіли»?
У дитинстві я мріяв бути військовим: тому тримав себе в належній фізичній формі, багато тренувався. І наполегливо вчився. Тож після школи вступив до Львівського інституту фізкультури, - але… вимушено залишив і повернувся додому. Батьки просто не мали за що мене вчити: тато отримував 60 карбованців, мама опікувалася дітьми й господарством. Тому одразу ж влаштувався на роботу в «Міжколгоспбуд». Мій перший об’єкт – потужне картоплесховище: подавав цеглу, замішував розчин, - був за підсобника. А коли пішов учитися на водія в ДТСААФ, фірма щомісяця платила мені 115 карбованців, - це вже була справжня розкіш! Але розумів, що з кожним роком маю менше шансів вступити до вузу, бо ж шкільна програма забувається. Тож вирішив подати документи до Рівненського педагогічного інституту, на вчителя початкових класів. Пройшов, учився старанно, займався баскетболом, став кандидатом у майстри спорту з багатоборства. Перед випуском до нас підійшов завуч із рівненської восьмої школи, щоб підібрати на роботу двох хлопців. Так у 1978-му я прийшов у свій 1-ий «Ж» клас: загалом же тоді лише в цій школі набрали 350 першачків. Перше вересня, урочиста лінійка… І раптом як уперіщить дощ! Усі - діти, батьки - мерщій до класу. Оговталися, а тоді питають: де наша вчителька? «Вчительки немає, - є вчитель», - кажу. «То це Ви?». «Так, я». Батьки пішли, - а мене раптом узяв страх: відчуваю, ще не готовий працювати з дітьми. Тож попросив колег, яких сам обрав, стати моїми наставниками. Вони порадили вибудувати такий алгоритм: що, як і в які терміни ти хочеш навчити дітей? Тоді все вийде: і програму виконаєш, й дітям у голови необхідні ази закладеш. Зі школи пішов служити: пригадую, тоді з Рівненщини їхало 78 хлопців. Серед них був Іван Ткачук, з яким відтоді йдемо по життю поруч, – де і на яких посадах не були б. Бо дружбу ціную дуже високо, - а зради не терплю. Відслужив у Грузії півтора року, повернувся лейтенантом у свою восьму школу. Ми тоді власноруч створили майстерню, музей, - та багато чого! Жив у гуртожитку «Азоту», грав у складі заводської футбольної команди… Тому мені й сьогодні небайдужий наш «Рівнеазот». Таких в Україні залишилося тільки два – у нас і в Черкасах. І наш міг би виготовляти значно більше добрив, якби запустити цех карбаміду. Обладнання для нього давно є, потрібне лише сприяння держави.
Та повернімося до Вашого життєвого й професійного шляху…
Мене запросили помічником першого представника Президента в області Романа Василишина. Пишаюся, що доля подарувала таку можливість – учитися в людини з великої літери, мудрого управлінця й справедливого керівника. Згодом очолив обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Тоді вдалося його, так би мовити, перезавантажити, перетворити на творчу лабораторію для вчителів – принаймні, вони так відгукувалися. Ми створили власний видавничий відділ, яким керував ваш колега світлої пам’яті Георгій Сербін.
Тому вважаю, що свою педагогічну місію я виконав: до речі, саме тоді захистив кандидатську дисертацію з управління в галузі освіти.
А здобутий управлінський досвід, вочевидь, не раз став у нагоді?
Так, бо далі ще один потужний керівник голова обласної державної адміністрації Микола Сорока запропонував очолити Костопільську райдержадміністрацію. А в районі борги із зарплати вчителям та медикам – півроку, із соціальних виплат – півтора, лімітів газу немає… Розібралися з боргами, почали відтворювати промисловий потенціал, відновили повноцінну роботу мистецької школи, створили обласний ліцей-інтернат спортивного профілю. Їхні вихованці досі впевнено перемагають у професійних турнірах та конкурсах: а я цим пишаюся. Головою Костопільської райдержадміністрації я був двічі – загалом це 16 років життя. Тому й сьогодні Костопіль для мене – наче друга столиця: небайдуже, як він розвивається і як складаються долі костопільців. Бо багатьох знаю особисто і щиро за них уболіваю. Був депутатом обласної ради три скликання поспіль, обирався першим заступником її голови. Та ніколи посади не були самоціллю, - мені завжди імпонував гармонійний розвиток. Знаєте, як у поета: «У щастя людського два рівних є крила - троянди й виноград, красиве і корисне».
Тож поговорімо про красиву складову Вашого щастя. Вас усі добре знають і як чоловіка Світлани Богатирчук-Кривко, - не ображаєтеся, що ставлю питання саме так?
Зовсім ні! Бо найбільше вдячний долі якраз за неї. Вперше ми зустрілися на тренінгу «Лідери освіти ХХ! століття». Нам запропонували тест на пріоритетність цінностей. І майже вся група (40 людей) на перше місце поставила здоров’я. Вона ж - сімейний затишок, а я - дружбу. Отоді ми й запримітили одне до одного.
Не секрет, що і в Світлани, й у мене це другий шлюб. І в неї, й у мене - по двоє дітей: у мене – доньки, в неї – сини. Так у нашій новій сім’ї стало четверо дітей. А тепер маємо вже шестеро онуків, - і це, повірте, найдорожчі скарби! Ми поспішаємо набутися разом, зрозуміти їх, потрапити, як кажуть, «на одну хвилю», - начебто вдається! Тільки з двома онуками, що народилися й живуть у США, спілкуємося здебільшого он-лайн.
Пишаюся, що моя дружина Світлана Богатирчук-Кривко – президент політичної групи європейських консерваторів та реформістів, член Бюро Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи. Її виступи беруть за живе й переконують навіть тих, хто спочатку не збирався голосувати за пропозиції України. Вона готує їх сама, без жодної сторонньої допомоги, і впевнено виступає англійською. Якось поїхав із нею на сесію Конгресу. Зрозумів не все, про що вона говорила, - але побачив, як натхненно реагувала зала, аплодувала, стоячи. Тому для мене просто медом по серцю успіхи Світлани. До речі, як і вона, я - палкий прихильник місцевого самоврядування: це та влада, котра до людей найближча. Але в нинішній децентралізації щось пішло не так: корені та вірні кроки треба шукати в реформі, яку пропонував Роман Безсмертний, - пригадуєте?
А якщо запитаєте, хто в нашій сім’ї головний, відповім: його… немає. Бо ми одразу домовилися: або повний консенсус, або ж рішення не прийнято, - як у Євросоюзі.
Щиро вітаю Вас, пане Михайле, з ювілеєм! Нехай доля дарує ще багато світлих, сповнених добром та натхненням років у дружньому колі родини! Хай ніколи не згасають іскринки щастя у ваших очах і не заростає забуттям стежка до рідного обійстя в Городці – місці вашої життєвої сили. Із роси й води!
Спілкувалася Інна ОМЕЛЯНЧУК
