Сміливість же і витримка, яку продемонструвала юна дівчина, вразила навіть найдосвідченіших правоохоронців.
«Двері авто відчинилися – і на мене націлили дуло автомата…»
А розпочалася історія, яка змінила життя Тамари Максимової і пізніше стала основою сюжету кінострічки «Європейський конвой», за майже півтори тисячі кілометрів від міста Рівне. У містечку Уельцен, що неподалік Гамбурга у Німеччині, троє озброєних молодиків зухвало пограбували місцевий банк. Та, зумівши налякати співробітників і нейтралізувати охорону, прихопили із собою не лише 300 тисяч євро, а й двох заручниць. До спецоперації із затримання злочинців були залучені величезні сили спершу німецької поліції, а затим і польської, але грабіжників зупинити не вдалося, і вони продовжили на величезній швидкості рухатися вже у бік України. Єдина удача - у Польщі одній із заручниць вдалося втекти. До речі, те, що в руках терористів були полонянки, надзвичайно ускладнювало спецоперацію із затримання злочинців і унеможливлювало застосування зброї щодо них. Зупинити ж їх вдалося українським правоохоронцям – і без жодного пострілу, лише завдяки відчайдушній сміливості та нестандартним підходам.
Епіцентром же затримання грабіжників стало невеличке придорожнє кафе «Сюрприз» на околиці Рівного. Розміщене воно у комплексі із заправкою, тож, як того потребували злочинці, і перекусити вони могли, й авто заправити. А кухарем там працювала вісімнадцятирічна Тамара Максимова…
- Цей день був абсолютно звичайний. О восьмій ранку я прийшла на роботу. Відві-дувачів, хоч це для нас було рідкістю, практично не було, - пригадує жінка події майже 14-річної давності. - Все було напрочуд тихо і спокійно. Я займалася своїми обов’язками кухаря, а бармени дивилися телевізор. Там, напевно, показували ті події, але я не вникала у це, та й, вочевидь, телевізійні сюжети не встигали за перебігом спецоперації, тож про те, що німецькі грабіжники уже практично у нас під боком, ми навіть не здогадувалися… Аж тут двері кафе рвучко відчинилися, вбіг якийсь чоловік і наказав усім негайно покинути приміщення. Вже потім я дізналася, що то був тодішній перший заступник начальника управління УМВС в Рівненській області, начальник кримінальної міліції Олександр Кміта. «А ви залиштеся. Зробіть бутерброди і каву…» - мовив він до мене, коли побачив, що йду зачиняти двері після того, як всі працівники прожогом вибігли з приміщення. Почала готувати їжу, а у вікно вже тоді побачила, що на вулиці коїться щось незрозуміле.
Вже потім дівчина дізнається, що до знешкодження злочинців були залучені величезні сили: не лише співробітники МВС України, а й Антитерористичний центр СБУ, спецпідрозділи «Альфа», «Сокіл», «Беркут», які конвоювали грабіжників під час їх пересування Україною. Та героєм дня, а вже за кілька тижнів і Героєм України ( згідно з Указом Президента), був тодішній головний міліціонер області Анатолій Француз. «Він запропонував злочинцям взяти себе в заручники і відпустити знесилену молоду жінку, - так описує ті події журналіст Тетяна Ляшенко в архівному номері «Вістей Рівненщини» від 6 квітня 2002 року. - Ті посадили генерала в авто, наставили на нього пістолет, але заручницю не відпустили. Поки їхали в сторону Рівного, Анатолій Француз переконував у безперспективності їхніх планів, а вони хотіли дістатися до Росії, захопити літак і кудись вилетіти. Спілкувався російською мовою, адже хоч вони були громадянами Німеччини, проте родом із Росії і Молдови…». Далі ж грабіжники висунули вимогу зупинитися там, де можна поїсти та заправити авто. На шляху опинилося… кафе «Сюрприз».
- Мені сказали йти до машини, вона була одна перед заправкою, і віддати бутерброди її пасажирам, - розповідає Тамара Максимова. – Коли опинилася на вулиці, ледве не заніміла. Усе Луцьке кільце оточене, людей було стільки, мов біля церкви на Великдень. Десь там у полі і працівники нашого кафе ховалися присівши, барменша просто у туфлях вибігла, а тоді ж ще дуже холодно було… Якось опанувавши себе, тепер вже не знаю й як, пішла до машини, двері її відчинилися – і один із пасажирів націлив на мене автомат… Я встигла роздивитися у салоні дівчину. Вона була у напівпритомному стані. У мене почали руки тремтіти. А ж тут підбіг Олександр Кміта, забрав з моїх рук тацю і передав їм, а я повернулася до кафе. Там генерал-майор Анатолій Француз разом з одним із грабіжників продовжував розмову. Вони зайшли в кафе одразу після Олександра Кміти і сіли за один зі столиків. Хоча тоді я теж не знала, хто ці чоловіки. Вони дуже довго розмовляли і дуже спокійно. Я навіть припустити не могла, що однин із них – міліціонер, а інший – бандит. Зробила їм кави, сік наливала…
«Мамо, не виходьте з дому! Місто захопили терористи!»
Тамара Максимова нині вперше розповіла, що насправді у кафе «Сюрприз» тоді залишилася ще одна працівниця – помічник бухгалтера. Вона просто не встигла вибігти, бо була на другому поверсі. Коли ж Тамара її побачила, то жестами, аби ніхто не помітив, показала, щоб дівчина заховалася і мовчала. Якби ж грабіжник дізнався, що там ще хтось є, ситуація могла б обернутися трагічно, адже злочинець прискіпливо допитувався про це. «Мамо, не виходьте з дому! Місто захопили терористи!» - по телефону пошепки попередила рідних помічник бухгалтера. Наступного дня працівники кафе, ділячись враженнями, вже жартували над цим фактом. Тоді ж було непереливки.
- Скажу вам відверто – коли згадую той день, до цих пір щось всередині терпне, - пригадує пережите Тамара Максимова. – Все було немов уві сні. Я, нервуючи, стільки посуду перебила в кафе, що й не переказати вам. І за касу хвилювалася, яка без нагляду залишилася. Анатолій Француз ще був дав мені телефон занести на підзарядку, а я з переляку зрозуміла, що його треба віддати злочинцям. Понесла до їхнього авто і ще сперечалася. «Мені сказали вам віддати!» - кажу їм, а вони не розуміють. Знову виручив Олександр Кміта – підбіг до мене і забрав той телефон.
Поки на злочинців одягнули наручники, каже Тамара Максимова, минуло кілька довгих годин. Спершу вони відпустили заручницю – вона була в жахливому стані, бідолашна лише сиділа на стільці, схрестивши руки на грудях, і похитувалася. А після того зайшли грабіжники і з автоматами перевіряли кожен куточок у кухні, де знаходилася Тамара. Були ще зовсім молоді, можливо, по двадцять із чимось літ. «Я еще вернусь!..» - коли вже проводилися слідчі дії, сказав один із них до сміливої дівчини, подумавши, вочевидь, що вона працівниця міліції. Виявилося, що як у воду дивився…
Кухар придорожнього кафе - тепер опер карного розшуку
Коли усе завершилося, додому, у Великий Житин, Тамара добиралася мов уві сні.
- Що сталося? - запитав брат Олег, побачивши зблідле обличчя сестри.
- Увімкніть телевізор, то й побачите… - знесилено відповіла дівчина і фактично лише тоді з жахом усвідомила, у якій небезпеці була. Мама ж кинулася доньку, котра аж тремтіла, відпоювати заспокійливими краплями. А наступного дня Тамара, як і зазвичай, поїхала на роботу в кафе «Сюрприз». Втім, той день знову приготував для неї несподіванки. Щоправда, каже, надзвичайно приємні.
- Приїхав працівник міліції і повіз в обласне управління МВС України в Рівненській області. Генерал-майор Анатолій Француз вручив мені букет квітів, кухонний комбайн і міксер. То були дуже бажані подарунки, я комбайном ще й нині користуюся. А ще – для мене провели екскурсію в музеї МВС, показали ледве не всі кабінети в управлінні.
Та головне, зазначає пані Тамара, тоді прозвучала пропозиція, яка, без перебільшення, змінила усе її життя. «Такі відважні повинні вчитися і працювати у правоохоронних органах» - сказав, подякувавши дівчині, що допомогла затримати терористів, головний міліціонер області Анатолій Француз. Пізніше й Олександр Кміта телефонував їй з такою пропозицією.
- Я спершу вагалася, - зізнається Тамара Максимова. - Адже закінчила Рівненський кооперативний технікум і, власне, більше й не планувала продовжувати навчання. Моя професія кухаря мені подобалася. Та й тато на той час помер, а брат увесь час був у відрядженнях, тож я не хотіла маму надовго залишати саму. Але рідні мене переконали. Мовляв, чи ж випаде мені ще такий шанс вчитися? Зрештою, погодилася. Проблема була тільки в тому, як здати фізичну підготовку. Де ж я, як була кухарем, могла бігати чи спортом займатися? – усміхається. – Часу ж було обмаль до екзаменів. Тож, поки село спить, о п’ятій ранку вставала, щоб ніхто не бачив, і намотувала кілометри на стадіоні. І нічого, здала нормативи.
Успішно Тамара Максимова здала й інші іспити та стала студенткою факультету кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ. До речі, про те, в яких перипетіях вона побувала, однокурсники дізналися аж через рік, коли вийшов на екрани фільм «Європейський конвой». Щоправда, каже пані Тамара, ті події там не відображено детально, використана лише загальна канва. Немає у серіалі й скромної дівчини-кухаря, котра мимоволі стала учасником міжнародної спецоперації із затримання терористів. У результаті ж цей випадок повністю змінив її долю. І не лише у професійному житті, а й в особистому. Адже саме під час навчання в Харківському національному університеті внутрішніх справ вона і зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася. Він родом із Дніпропетровська і навчався на юридичному факультеті, а Тамара вже була курсантом. Повернулися ж на Рівненщину вже вдвох, адже дівчина навчалася за цільовим направленням, тож одразу була працевлаштована в обласному управлінні МВСУ в Рівненській області.
Нині Тамара Максимова – опер в управлінні карного розшуку Головного управління Національної поліції у Рівненській області, має вже звання майора. Жінка зізнається, що любить свою роботу і вдячна й випадку, й людям, завдяки котрим так кардинально змінилося її життя. Стосовно ж кулінарії, то захоплення нею Тамара Максимова не полишила донині. Щоправда, радує своїми смачними стравами, а особливо – кондитерськими виробами, не відвідувачів кафе, як далекого 2002 року під час спецоперації із затримання міжнародних злочинців, а маму, чоловіка і двох діточок.
• Світлана Тубіна
