Так одразу й не зрозумієш, що привабило на цьому обійсті. Спершу усміхнешся білявим хлопчикам, котрі видерлися аж на дах хати, потім - гумористичному напису на крамничці-кіоску скраєчку подвір’я, замилуєшся звичайним трилітровим слоїком із оберемком польових квітів, що колоритно стоїть просто на землі під вікном хати, а затим, минувши затінок розкішної старої липи, скажеш лише «Овва!».
За тим духмяним липовим затінком справжнє медове царство. Усе тут гуде, літає, пахне, і усе в квітах… Не лише під ногами у різнотрав’ї та декоративних, а й у підвазонниках, що виставлені просто на старенький дерев’яний тин.
- Ой! Ой! – зойкнув один із хлопчиків, котрі аж на дах вилізли ласувати морозивом.
- Що, бджола вкусила? – запитав старшенький.
- Ага…
- То нічого страшного, то корисно, - поважно заспокоїв братика.- Не плач!
Поки милувалася тією зворушливою картинкою, з хати вийшла білява жіночка.
- Доброго дня! Ви тут господиня!
- Так, Людмила Серко, - відповіла привітно. – А то мої онуки… А це наша пасіка… Ми тут із чоловіком господарюємо.
Як з’ясувалося, потрапила я на медове обійстя чи не найбільш досвідченого пасічника у Дубровицькому районі. Займається Володимир Іванович Серко бджільництвом ось уже тридцять років поспіль, а його медове господарство налічує нині аж 100 бджолиних сімей.
- От як одружився у 1986 році, так і захопився цим, - розповідає пасічник. – Працював і слюсарем, і будівельником, але левову частину свого часу присвячую саме бджолярству. Друг запалив цією ідеєю. Щоправда, він через велике господарство не мав змоги приділяти пасіці багато часу, я ж зайнявся ґрунтовно. Бувало, коли вже діти народилися, полягають вони спати, а я – за спеціальну літературу… Дуже багато перечитав, свого часу вчився і на відповідних курсах у Полтаві.
Нині, каже Володимир Іванович, якщо на очі потрапляє література про премудрощі бджолярства, то фактично нічого нового не може почерпнути, всі тонкощі медової справи вже знайомі. Втім, наголошує, в цьому древньому занятті важливі не лише знання і досвід, а, передовсім, любов до природи і всього живого. Господар пасіки має, образно кажучи, стати єдиним цілим із нею:
- Той, - скажу я вам, - хто без любові це розпочинає, із єдиною метою мати якомога більше наживи, ніколи не матиме багато меду. Для цього пасічник сам має стати тою бджілкою. Своїх медових трудівниць треба знати як самого себе. Приміром, коли бджола несе пилок на лапках, то справжній пасічник, подивившись на неї, одразу скаже навіть те, з якої квіточки він зібраний.
– І ви так можете? –
дивуюся.
– Звичайно. Одразу бачу й те, чи далеко зібралася бджола, яка попрямувала з вулика… Це по льоту видно… У мене медові трудівниці поліської породи, їх ще чорними називають. Багато пасічників віддають перевагу карпатським бджолам, я ж – нашим, місцевим. Поліська бджола ніколи без меду не буває – якщо сама не наносить, то в чужому вулику вкраде, – усміхається пасічник.
Стількома бджолиними сімействами, як у нього, з гордістю мовить Володимир Іванович, не може похвалитися жоден пасічник у районі. Відколи ж він придбав стареньку хату на хуторі біля Золотого (якщо їхати з Рівного до Дубровиці, то стоїть вона обіч самісінької дороги перед цим селом із гарною назвою), ще привільніше стали почуватися і його медові підопічні, і сам пасічник. Тут, як кажуть на Поліссі, для них вигода. Коли ж, мешкаючи у райцентрі, Володимир Серко тримав там пасіку, то мусив постійно її вивозити до лісу та квітів. Зрозуміло, що це був неабиякий клопіт, адже, як мовилося, має аж сто бджолиних сімей.
– Де тільки я не побував зі своїми бджолами за ці десятиліття! Де лишень мене не зустрічали жителі району! І в селах різних, і посеред лісу то в тому куточку району, то в іншому… Всюди їх обвозив, - ділиться пасічник. - Тут же ми ось уже чотири роки поспіль. Придивився собі цю спорожнілу хату, побачив, що медоносна ця місцина, та й придбав її. Влітку ми тут постійно живемо, а взимку переважно в Дубровиці, але мене частенько сюди вабить. Дуже вже хороше тут. Тут у мене навіть зайці гуляють привільно – я спеціально їх підгодовую та створюю для них різні зручності. Якщо ж вилізти на дерево, то з висоти видно, як вухасті по полю ганяють…
Задумів щодо облаштування медового обійстя, розповів Володимир Іванович, у нього ще дуже багато. Мед же його, зізнається, люди цінують – ледве викачає, вже й розкуповують, навіть здалеку за ним приїжджають. Людям він радить щодня з’їдати хоча б столову ложку цього цілющого дару природи. А пасічникам рекомендує не нарікати, що бракує меду, а працювати і всіляко допомагати бджілкам – засівати усе, що тільки можна, квітами. І мова не лише про власне обійстя чи пасіку, а й закинуті поля, що облогують, чи й просто лісову галявину.
– Хіба ж це важко просто назбирати насіння і розсіяти у підходящому місці? - каже. – І гарно буде, і бджілкам користь. Вони ж, коли настає період після квітування липи, дуже потерпають від браку цвіту…
• Світлана Тубіна
