І вже тоді багато залежить від самої людини, які узори життя вишиє на своїй долі, щоб залишити добрий слід на землі.
Здолбунівчанка Надія Сафонівна Бузмакова народилася на Волині. Батьки з діда-прадіда – прості селяни – тяжко працювали, економили кожну копійку, скуповували по клаптику землю, бо ж у родині п’ятеро дітей, а кожному потрібно передати хоч частинку в спадок. Адже без неї, годувальниці, ти ніхто на цьому світі, говорив батько, тільки вона дає можливість почуватися вільним та захищеним. Надія Сафонівна пригадує, що сім’я мала велике господарство, а ще – прекрасний сад, який пізніше снився їй ночами в далекому Сибіру і навіть зіграв ключову роль в її поверненні назад в Україну.
Багато надій та сподівань перекреслила війна. Надія ще в мирний час розпочала навчання у Луцьку, в педагогічному інституті. А якогось одного дня під час відступу армії, поспішаючи на заняття, потрапила під військовий автомобіль, який пошкодив їй ногу. Дівчина дуже плакала і переживала, що не зможе ходити. Лікувалася спочатку в Ківерцях у військовому госпіталі, а коли армія відійшла, то була вже дома. Довго нога не заживала, і лише через півтора року Надія змогла потроху ходити. Під час німецької окупації було чимало всякого лихого, але те, що сталося після встановлення на Волині радянської влади, не забувається й до сьогодні.
– Землю в нас забрали всю, – пригадує Надія Сафонівна, – залишився тільки садок. За наговором сільського голови, батька причислили до заможників, а вже згодом прийшла постанова на виселення. Маму цей хрест оминув, ми її похоронили влітку. А вже восени батька, мене, брата та сестру з малою дитиною відправили до Сибіру. Коли приїхали уповноважені нас забирати, то перше, що я взяла, це ікона Спасителя Почаївського. А один із тих чоловіків говорить мені: «Ти навіщо його береш, краще б взяла щось поїсти в дорогу», а я у відповідь: «Бо Спаситель мене врятує». Так і сталося: де б я не була, ікона була зі мною і тепер вона тут. Непогані якісь тоді хлопці попалися, дозволили взяти з собою й їжу, і трохи одягу. Разом із нами тоді забрали ще 17 хазяїв із нашого села. Два тижні ми добиралися в товарняку до Новосибірська, а далі порозкидали всіх по різних місцях. Ми потрапили в Кемерово на шахти. Я працювати важко не могла, бо мала пошкоджену ногу, то пішла на курси шиття, і тим самим мала змогу заробляти на кусок хліба.
Життя в Кемерово залишило в спогадах Надії Сафонівни багато прикрих моментів (смерть батька), але було й чимало приємних хвилин: тут вона зустріла свою долю – чоловіка Івана. Якось послали дівчат у недалекий від поселення колгосп допомогти зібрати врожай. Ось там і впав у око красуні Надії кучерявий місцевий бухгалтер, а ще й музикант, який розважав молодь грою на балалайці. Та й він не залишився байдужим до дівчини. «До своєї Надійки я 22 кілометри від села до Кемерово добігав за годину», – долучається до розмови чоловік. Молоді незабаром побралися. На весіллі гуляв весь барак, в якому жили. Росіяни говорили, що такого веселого та пишного весілля раніше не бачили. А згодом у молодій родині народилися одна за одною троє доньок – Ольга, Ніна, Люба.
Десять років довелося Надії Сафонівні поневірятися на чужій землі, а коли отримала дозвіл повертатися в Україну, довго не думала.
– Поодягаю я своїх дівчаток, бо ж сама їм все шила, – поринула у спогади жінка, – а гратися їм де? Між бараками та шахтарськими териконами? Там же жодного фруктового дерева не росло! Як згадаю свій садок, де вишні, яблуні, груші цвітуть-родять. І вирішила: ні, мої дівчатка житимуть серед краси. Зібралися, в чому були, й поїхали додому.
Та не так сталося, як гадалося. Коли родина провернулася до рідного села, то жити, як виявилося, їм ніде – з їхньої хати зробили дитячий садочок. А раз жити ніде, то і прописувати їх не дозволили, щоб, не дай Бог, не почали вимагати повернути знищене. Отож довелося родині, в якій вже народився син Віктор, жити по кутках спочатку в родичів на Волині, тоді на Хмельниччині, допоки не виділили ділянку під будівництво у Здолбунові. Спочатку «стягнулися» на «времяночку», в якій прожили 10 років і де народився наймолодший син Володимир, а вже згодом збудували будинок, в якому живуть і нині.
Надія та Іван Бузмакови прожили разом у шлюбі уже 64 роки, не розгубивши своїх почуттів одне до одного до цих пір. Не завжди зустрінеш такі теплі стосунки й у молодому віці. А ще вони всіма силами підтримують одне одного, адже так склалося в житті, що діти порозліталися по світах, мають вже свої родини. Але при найменшій можливості линуть вони з Росії, Латвії, Криму, Києва та Хмельницького до рідного гніздечка, на зустріч із мамою та батьком. А вже як їх виглядає з далекої дороги мама! А ще з нетерпінням чекає від них новин і молиться, щоб все в них було добре, адже для неї вони завжди залишаються маленькими дітьми.
Днями Надії Сафонівні вручили почесну відзнаку «Мати-героїня». Жінка призналась, що дуже рада, адже це подяка їй за те, що вона народила і виховала таких хороших дітей. А ще є в жінки мрія – зібрати всіх своїх п’ятьох дітей, десятьох внуків та шістьох правнуків разом за одним столом. А тому дякує Господу, що дав силу і здоров’я, щоб задумане здійснилося.
• Ольга Дем’янчук
