Лікар стоматолог-ортодонт Ірина Стрийвонс впродовж 50 років повертає пацієнтам бездоганні усмішки
Напевно, якщо запитати першого зустрічного перехожого, чи знає він, хто такий лікар ортодонт, не кожен відповість ствердно. Переважна більшість людей про вузькопрофільного спеціаліста в галузі стоматології дізнається тоді, коли стикається з проблемою неправильного прикусу або ж з нерівним зубним рядом. І тоді, завітавши до стоматологічної поліклініки, «потрапляють до рук» представників цієї професії, які вміють творити дива, перетворюють пацієнта із бридкого каченяти на прекрасного лебедя. Адже нині можна з упевненістю сказати, що красиві рівні зуби– це не тільки ознака здоров’я, але впевненість у собі, а ще в якійсь мірі – запорука успіху. Сьогодні ми, напередодні Дня медичного працівника, хочемо розповісти саме про такого майстра своєї справи лікаря стоматолога-ортодонта Рівненської міської дитячої стоматологічної поліклініки Ірину Стрийвонс, яка ось уже 50 років повертає пацієнтам радість спілкування та заряд позитивних емоцій.
Батьківський приклад
Доля людська... З народження вона прогнозується людині Всевишнім. Але не можна й відкидати такого важливого чинника, як вплив батьків, які народили та виховали. І хоч ніхто достеменно не знає, що кожного чекає попереду, діти намагаються зробити все, щоб батьки могли ними гордитися. У долі корінної рівнянки Ірини Стрийвонс саме так і сталося.
Народилася і виросла вона у сім’ї лікаря Бориса Квашенка, знаного в області та далеко за її межами акушер-гінеколога, який без сучасної апаратури врятував життя тисячам жінок, повернув їм радість материнства. Він був першим на Рівненщині доктором медичних наук, розробками якого й донині послуговуються гінекологи України та світу.
– Вплив батька на нас із сестрою був колосальний,– зізналася Ірина Борисівна. – Він був надзвичайно вимогливим як до себе, так і до інших, а тому будь-яку роботу, за яку брався, виконував лише на «відмінно». Був одержимий працею і нас привчав до цього. А дома тільки й було розмов, що про лікарню, хворих, результати одужання. І коли постало питання про вибір професії, іншого варіанту як вступати до медичного інституту й не бачилося. Отож після закінчення Рівненської школи №5 відвезла документи до Львівського медичного інституту на стоматологічне відділення. Здала успішно екзамени, але конкурс був надзвичайно великий, і, як виявилося у підсумку, півбала я не добрала.
Повернулася у Рівне і відразу пішла працювати санітаркою в обласну лікарню, щоб заробити стаж. Десь перед Новим роком, будучи у Львові, батько зайшов до медінституту, і з’ясувалося, що когось там відрахували, а я студентка вже майже півроку, тільки мені про це ніхто не повідомив. Отож приїхавши до Львова, довелося в короткі терміни довчати, що вже опанували однокурсники, доскладати іспити і заліки, щоб надолужити пропущене.
Студентські роки пані Ірині запам’яталися тим, що доводилося дуже багато вчитися, перелопачувати гори літератури, посилено засвоювати теорію, але згодом все це стало надзвичайно корисним у роботі. І при цьому завжди їй прикладом був батько, який не мислив свого життя без справжнього діла, без горіння душі.
Бібліографічга довідка: Борис Костянтинович Квашенко (1913-2008) народився у Рівному в сім’ї вчителів. Закінчив Познанський університет (Польша). Лікарську практику починав ординатором хірургічного відділення в лікарні села Тютьковичі. У 1938 році вступив до акушерсько-гінекологічної клініки Варшавського медичного інституту. Під час другої світової війни Бориса Квашенка мобілізували в польську армію і направили до шпиталю. Пізніше він повернувся до Рівного. Під час війни працював у міській лікарні й одночасно завідував акушерським відділенням.
Упродовж багатьох років Борис Костянтинович працював головним гінекологом обласного відділу охорони здоров’я, лікарем-гінекологом в обласній клінічній лікарні, пологових будинках №1 і №2. З 1992 року, маючи вже майже вісімдесят літ, завідував гінекологічним відділенням Рівненського пологового будинку №2. Останню операцію зробив у 85 років.
Робота, яка приносить задоволення
Відлік своїх трудових буднів Ірина Стрийвонс розпочала у Рівненській обласній стоматологічній поліклініці. Перший рік працювала як стоматолог загальної практики, а тоді почала спеціалізуватися на ортодонтії. Довгий час вона була єдиним ортодонтом як в місті, так і в області, отож роботи і пацієнтів вистачало, тільки встигай. Але ніколи Ірина Борисівна не рахувалася з власним часом. Чуйна, людяна, без скарг на втому, вона намагалася допомогти всім, хто до неї звертався. Часто працювала понаднормово. Саме в обласній стоматологічній поліклініці Ірині Борисівні було присвоєно спочатку першу кваліфікаційну категорію, а згодом і вищу.
– Я пропрацювала в обласній поліклініці 16 років,– продовжила Ірина Борисівна,– а коли відділення ортодонтії у поліклініці для дорослих було ліквідовано, а почало функціонувати у дитячій, перейшла сюди. І безмінно пропрацювала тут понад 30 років.
А якщо вести точний підрахунок, то у серпні цього року виповниться 50 років відтоді, як Ірина Стрийвонс допомагає пацієнтам долати невпевненість у собі. І пояснити це дуже просто, адже, маючи дефекти зубів, люди часто соромляться вести розмову, прикривають рот руками, бояться зайвий раз посміхнутися. І саме лікар-ортодонт у змозі їм допомогти.
– Моя робота дуже цікава – зазначає Ірина Борисівна. – Запитуєте чому? Та все криється в результаті завершеної роботи. За багато років практики переконалася, що найбільша радість для лікаря, коли в процесі вирівнювання зубів посмішка пацієнта починає випромінювати радість від побаченого. Це найприємніше почуття, і тоді ти відчуваєш себе переможцем. Від цього результату маєш навіть більшу насолоду ніж пацієнт.
– А коли найкраще починати лікування, щоб мати хороший результат? – запитую.
– Звичайно, дітей потрібно приводити до стоматполіклініки, починаючи з 5-6 років,– наголошує лікар,– але найкращий вік для лікування – все-таки підлітковий період, коли зуби легше піддаються корегуванню. І хоча маленькі пацієнти – контингент особливий, але коли до дітей звертатися з ласкою, доступно все пояснити, то проблем не виникає. Тим паче, що ортодонтія нині стрімко розвивається, з’являються сучасні методи лікування. Якщо раніше зняти мірки можна було лише за допомогою гіпсу, а це могла бути й доволі болісна процедура, то нині доступні м’які матеріали, які не завдають пацієнту жодного дискомфорту. А щодо найкращого методу лікування, то однозначно виділити якийсь один не можна. Загалом це індивідуальна робота з кожним пацієнтом. І якщо нині молоді фахівці в основному послуговуються брекет-системами, то я більше використовую знімні пластини: вони і доступніші для пацієнтів й, як на мене, легші у застосуванні. Варто наголосити, що лікар-ортодонт працює в парі з техніком, і якщо кожен із них уміло виконує свою роботу, буде й настає гарний результат. У поліклініці лікуються діти з нашої області, приїздять й з сусідніх Тернопільської, Хмельницької, адже переконані, що тут їм допоможуть.
Довідково: Ортодонтія - це галузь стоматології, яка займається попередженням аномалій розташування зубів та виправленням неправильного прикусу, відновленням естетичної гармонії рис обличчя. Перші спроби вирівнювання зубів були зроблені ще у Давньому Єгипті, для цього використовували золотий дріт. За останні 100 років ортодонтія зробила великий стрибок вперед, використовуючи досягнення фізики, хімії, біології та інших наук. Результатом цього «прориву» стало винайдення апаратів, які дозволяють вдосконалювати людські посмішки як у ранньому дитячому, так і старшому віці.
Ірина Борисівна зазначає, що нині батьки більше уваги приділяють зубам дітей. Звичайно, виправлення зубів пов’язану з деяким дискомфортом, але пізніше, коли дитина підросте, вона подякує своїм батькам за це.
За свою трудову діяльність професіонал своєї справи Ірина Стрийвонс підготувала чимало послідовників. Її учні, а це Оксана Шилюк, Володимир Черняк, Наталя Майструк, Галина Шмига, Юлія Височанська, Людмила Пилипчук, Інна Пекарська та інші, завдячують своєму вчителю набутими вміннями, досвідом і знаннями, а ще за хороші материнські поради.
– От лише своїх доньок – Ірину та Оксану– не зуміла переконати займатися медициною,– підсумовує Ірина Борисівна. – Обидві вони стали педагогами, як їхній прадідусь. Але я переконана, що де б людина не працювала, якщо ця робота подобається, приносить задоволення й вона віддається їй без останку – вона на своєму місці.
• Спілкувалася Ольга Дем’янчук
