Адже народився Іван Михайлович буквально у серці того зеленого дива – його рідне село Вербівка Дубровицького району, якщо поглянути на карту, красується, мов у сосновому віночку. У зовсім юному віці разом із любов’ю до лісу з’явилося й розуміння, якого дбайливого ставлення, турботи й уваги він потребує від людей. А приклад був поруч: батько Михайло Іванович пропрацював лісником у Висоцькому лісництві 35 років. Ще навчаючись у школі, за найменшої нагоди Іван поспішав йому на поміч. Брався за будь-яку роботу: підвозив сіянці, допомагав садити ліс, заготовляв гриби, ягоди, березовий сік, лікарські трави, в’язав віники, а потім і відводи ділянок під рубки робив разом із батьком.
– Добре пам’ятаю першу ділянку, яку допомагав створювати, – 28 квартал Висоцького лісництва, п’ять гектарів площі, крихітні сіянці сосни… І підвозив садивний матеріал, і садив. Школярем тоді ще був. Цим культурам нині уже 45 років, гарний ліс виріс, настав навіть час прохідні рубки робити, – із ностальгією пригадує Іван Михайлович.
А скільки опісля його руками створено лісів на Дубровиччині, годі й порахувати! Коли після закінчення школи настав час обирати життєвий шлях, навіть питання не стояло, якій справі присвятити життя – це було просто очевидним. Розпочав трудовий шлях у 1982 році лісорубом у Висоцькому лісництві. Затим закінчив лісову школу та лісотехнічний технікум у Березному, Український державний лісотехнічний університет. А от місце роботи так і залишилося єдиним у трудовій книжці, змінювалися лише посади: працював лісником, майстром базисного розсадника, помічником лісничого, а впродовж останніх 23 років обіймає посаду лісничого Висоцького лісництва.
Майже сорокарічний трудовий стаж, авторитет, високий професіоналізм, вимогливість, а на додачу – ще й невсипуща енергія, яка, кажуть колеги, аж ніяк не асоціюється із поважним ювілеєм. Коли Іван Михайлович на роботі, навіть молодим ще треба добряче попітніти, аби встигнути за ним, ледве не доганяти мусять свого керівника у лісі.
Та поволі працювати тут і немає можливості, адже під опікою територія площею понад сім із половиною тисяч гектарів, в тому числі 6,5 тисячі – укрита лісом. Це найбільше у лісгоспі лісництво і за територією, і за протяжністю. Значна його частина, до речі, межує із сусідньою Білоруссю, що, зрозуміло, теж додає певних складнощів у роботі, адже потрібно погоджувати питання вивозу лісопродукції та інші аспекти роботи. Проте, наголошує Іван Михайлович, співпрацюють лісівники та прикордонники конструктивно, в тому числі й щодо охорони лісу, що є беззаперечним пріоритетом у роботі. При цьому особливу увагу лісова охорона приділяє заповідним територіям, яких тут величезні площі.
– Це і ландшафтний заказник «Почаївський», і ботанічний «Золотинський». Усі ці унікальні куточки природи нашого краю мають загальнодержавне значення, – розповідає лісничий. – Чого варті лишень прекрасні озера Велике Почаївське та Мале Почаївське, які можна побачити в заказнику. І на боброві поселення тут можна натрапити, і безліч рідкісних рослин, звірів та птахів побачити. Бог надзвичайно щедро обдарував цей куточок нашого краю, а наше завдання –
зберегти цю первозданну красу. Нинішньої пори вона й узагалі особлива. Хоча і весна в лісі неповторна, і літо. От тільки в теплу пору постійний неспокій і душа не на місці, адже існує загроза виникнення пожеж. Здається, сонечко світить, радіти треба, а тривожно…
І як же не хвилюватися за те, чому віддано стільки сил і праці багатьох поколінь лісівників, та й власної – ось у же чотири десятиліття. Іван Михайлович детально може розказати фактично про кожне насадження, яке було створене за ці роки: де знаходиться, які там культури, яка площа, в якому стані… Ледве не із заплющеними очима він може знайти не лише необхідний квартал, а й чи не кожну лісову стежку. Сходив усі їх, зміряв думками, неспокоєм і працею.
Ось і нинішнього року у Висоцькому лісництві зазеленів молодесенький ліс на площі понад сімнадцять гектарів. Як і зазвичай, попіклувалися і про те, щоб посаджений був добре, і садивний матеріал був хороший. Вирощують сіянці на постійному розсаднику та в тепличних умовах. Аби вже наступної весни мати чим посадити здоровий і красивий ліс, нині тут лише сосни звичайної підростає аж 180 тисяч штук сіянців. А ще ж, залежно від особливостей тієї чи іншої ділянки, вводять у лісові культури березу, дуб та горіх чорний, садять яблуні і груші для лісових мешканців, створюють ремізи із чагарників та різних порід дерев, аби звірята та птаство могли заховатися від сторонніх очей, звити гніздечко чи ягідками поласувати… Власного садивного матеріалу для всього цього мають достатньо, ще й декоративний для озеленення населених пунктів вирощують та реалізують усім охочим. Постійно працюють і в лісництві, і в лісгоспі й над вдосконаленням та осучасненням лісокультурної справи. Зокрема, почали вирощувати сіянці у коробах. Також створили на площі чотири гектари родинну плантацію сосни звичайної. Родом дерева на ній із різних областей України, посаджені із закритою кореневою системою, вже плодоносять. Тож зібраному тут елітному насінню щиро радіють, адже передували цьому роки праці. До речі, аби зривати шишки було зручно, дерева спеціально обезвершені.
– Із такого насіння і сіянці виростимо хороші, а потім і насадження гарні та високопродуктивні, – з радістю говорить Іван Михайлович. Своїм ентузіазмом, енергійністю він уміє запалити усіх довкола. Лісівники, котрі свого часу працювали під його керівництвом у Висоцькому лісництві, пройшли першокласну школу професійності, самодисципліни і самовідданого ставлення до роботи. Чимало з них, зарекомендувавши себе належно, пішли вгору по службовій драбині. Іван Михайлович неабияк пишається своїми учнями. А ще – радіє, що буде продовження лісівничої династії Карпінських, адже син Михайло теж обрав професійний шлях батька і діда. Нині він навчається у Березнівському лісотехнічному коледжі.
За багаторічну сумлінну працю Іван Михайлович нагороджений багатьма почесними відзнаками. Зокрема, нагрудним знаками «За бездоганну службу в Державній лісовій охороні України», «Відмінник лісового господарства України». Це визнання – гордість для ювіляра та його родини. Втім, зізнається лісівник, найбільша радість і подяка для нього, коли бачить, як приймається посаджений власними руками ліс, як росте і міцніє на втіху людям.
• Світлана Тубіна
