Вербчанку Лідію Гольонко (хоч вона вже давно мешкає в Рівному, але таке мелодійне і миле моєму серцю оте «вербчанка») бурштиновий біль пронизує до глибини душі не випадково, адже її родове коріння саме там – на розритому і понівеченому Поліссі. І своїм проникливим поетичним словом у «Легенді про поліський бурштин» вона торкається і сонячного каменю, що сосновими сльозами скапував у землю й тисячоліттями вбирав у себе позолоту пісків, і маленької сосонки, котра тремтить щоразу, коли у лісі з’являються копачі й на очах якої гине її велика соснова рідня, і копача, який щоночі бореться з власним сумлінням, але таки йде на промисел…
«Я – Бурштин, Я старий. Я згорьований, камінь доби. Там, як вічність – АТО, Проти хлопців беззбройних гармати. Ну, а тут, замість Лісу – Піщані для сосен гроби», - зітхає віковічна скам’яніла сонячна сльоза. А маленька сосна у розпачі кричить-ридає: «Матусю, де ти? Мамо-о-о!!! Сюди! Мерщій сюди! Тут люди з рюкзаками – Предвісники Біди! Я їх боюсь, я знаю, Чого сюди прийшли. Нікого вже немає Там, де вони були. Подруженьки, соснички, ми грались за ліском… Там всі мої сестрички Засипані піском. А я не хочу, Мамо!... Прикрила дитинча і полетіла прямо на горе-копача». «Ви думаєте, легко бути злодієм, Заручником непроханих «гостей»? Підспівувати зрадницьким мелодіям – в держави красти, В себе, У дітей?!. Ні! Я б не крав, Якби то все по-Божому, Якби отой державний диригент – Навів порядок. І дозволив кожному Ліцензію придбати чи патент… Копаємо… Без дозволу і права. Розмінюєм життя – на мідяки. Там, де не хоче зароблять держава, – Охоче заробляють бандюки!» – сповідається «рядовий» копач, яких тисячі. Лідія Гольонко у своїй поетичній «Легенді…» нікого не таврує, не засуджує, не оцінює – вона лише виплескує біль поліського краю, згорьованої розритої землі і тих, хто на ній росте і живе. Прислухаймося і, головне, – почуймо!
• Мирослава Кирильчук
