Про своє раннє дитинство Галина Михайлівна дізналася вже у юні роки від дорослих, які розповіли, що її батьки Софія та Михайло покохали одне одного, але війна завадила справити весілля. Михайло долучився до боротьби з ворогами в одному з підрозділів УПА, співпрацювала з цим рухом і його суджена. Свої стосунки вони підтримували лише під час таємних побачень.
Так сталося, що Михайло потрапив до рук енкаведистів і сумнозвісна «трійка» засудила його, молодого хлопця, до двадцяти п’яти років концтаборів. У цей час його кохана Софія вже була при надії і у 1946 році народила доньку, яку назвала Галею.
Коли дитині не виповнилося й семи місяців, жінку арештували і «трійка» їй теж присудила десять років таборів. Отак Галинка при живих батьках залишилася круглою сиротою.
- Мене тоді практично удочерили мамині батьки – дід і баба, які вже мали на утриманні трьох неповнолітніх дітей їхнього сина, що загинув, а його жінка померла у «льосі», так тоді називали тюрму НКВД. А ще у цій сім’ї жив мій дядько зі своєю жінкою та маленьким синочком. Ото старші і виховували нас усіх разом.
Коли я вже почала себе пам’ятати, то зрозуміла, як тяжко було дідові і бабі жити у той нелегкий повоєнний час. Часто не було що їсти, то ж звичайний хліб був для нас, дітей, великими ласощами. Але дорослі робили усе, щоб ми не голодували, були хоч якось вдягнуті й взуті.
А як почали створювати у селі колгосп, то на п’ять років засудили Галинину бабу за те, що вона не здала обов’язкову поставку державі зерна. А дідові Парфену згодом за незначну провину «найгуманніший» радянський суд «припаяв» рік тюрми.
То ж дядькові і тітці, на руках яких залишилося четверо неповнолітніх дітей, довелося добре натерпітися.
- Нам трошки полегшало, коли дід і баба повернулися з тюрми і дід почав працювати у Рівному в млині, - пригадує Галина Бойчук. – Тоді ми, дітлахи, з таким нетерпінням чекали його приїзду на вихідний, бо він привозив буханець хліба, який порівну ділили між усіма, але нам, малим, давали трохи більші лустки. І як ми смакували ними, з’їдаючи кожну кришечку! А потім сиділи і перебирали пшеницю, яку зібрав у млині навколо жорнових кругів дід, щоб з неї намолоти хоч кілька кілограмів борошна… Виручала нашу сім’ю й корівка-годувальниця, яка забезпечувала дітей молоком.
Отак зростала Галинка, оточена любов’ю і піклуванням діда та баби, яку, до речі, називала мамою, бо своєї, найріднішої, не знала і не бачила до дев’яти років.
- А коли Ви вперше зустрілися з мамою і якою була та зустріч? – цікавлюся у Галини Михайлівни.
Її обличчя осяває хоч далекий, але приємний спогад.
- Я цей день запам’ятала на все життя. Тоді я вже ходила у третій клас. І в той день, коли мати повернулася з тюрми, в моєму дитячому серці було якесь дивне передчуття, бо, прийшовши до школи, сказала подругам: «От побачите, дівчата, коли я прийду після уроків додому, то моя мама вже буде там». І моє передбачення здійснилося. Коли я поверталася до хати, то мені назустріч бігла дідова племінниця і радісно гукала: «Галю, йди швидше додому, там мати приїхала…».
Я стрімголов помчала до хати, де вже було багато людей. Поміж присутніми жінками шукала поглядом матір, яку бачила лише на фотографії, що вона нам прислала з поселення. І тут до мене кинулася красива молода жінка, ніжно обняла, нестримно обціловуючи, шепотіла: «Донечко моя, як я довго йшла до тебе…». Отак, в сльозах радості, відбулася моя перша свідома зустріч з рідною матусею.
Але, як зізналася Галина Михайлівна, вона ще довго у спілкуванні з найріднішою людиною не могла звернутися до неї словом «мама».
- Мене спеціально посилали, скажімо, покликати матір їсти, а я підійду до неї, серце «тьох-тьох-тьох», та пересилити себе не можу і кажу: «Ідіть, вас кличуть до столу». І лише згодом «прорвало», і я несподівано для себе і всіх вимовила ніжно і щиро: «Мамо, я хочу з вами порадитись…».
Через рік у рідне Бронне повернувся із ув’язнення мій батько. Він спершу пішов до своєї матері. Тому мене послали домашні до нього. Увійшовши туди, я сміливо підійшла до нього і сказала: «Добрий вечір, тату!». Звичайно, були ніжні обійми і теплі слова.
Потім батьки Галини зійшлися, офіційно оформили шлюб і почали спільно жити у батьковій оселі. У них народилися ще діти. Але Галя так і залишилася на вихованні у діда та баби, бо ж вони так звикли до неї і вона до них.
А у неповних сімнадцять в серці дівчини розцвіло кохання, і її посватав такий же юний вісімнадцятирічний Володимир. Видавали заміж Галину і батьки, і дід з бабою, вони ж благословили молодят на щасливе життя.
Хоча Галина Бойчук на «відмінно» закінчила школу, та сталося так, що вона чомусь не спробувала навчатися далі. Її, випускницю школи, запросили на роботу в колгоспну бухгалтерію. Там здібна дівчина самостійно опановувала секрети нової професії.
- Бувало, дадуть мені завдання, а я не знаю, як його правильно виконати, - згадує жінка. – То я брала ті документи, які оформляли мої попередники і, старанно вивчивши їх, робила точно так. І моєю роботою були задоволені. З часом прийшов справжній досвід і, не маючи спеціальної освіти, я працювала бухгалтером та касиром аж до виходу на пенсію.
- Вам, Галино Михайлівно, напевно, нелегко було виховати п’ятеро дітей, щодня виконуючи службові обов’язки і великі обсяги домашньої роботи? – цікавлюся у неї.
- Було важко. Зранку, перед тим як іти на роботу, треба було наготувати їсти, відправити дітей до школи, запорати худобу. І отак щодня. Раніше був вихідний тільки у неділю. Та навіть у цей день у колгоспі часто оголошували так звані недільники, в яких обов’язково я повинна була брати участь. То ж часу для дому залишалося дуже мало.
Але дякую Богові, що в мене були слухняними та працьовитими діти і працелюбний чоловік. Вони мені завжди допомагали у господарських справах. Разом порались і в хаті, і на городі, і в полі.
Тому закономірно, що четверо синів і донька у сім’ї Бойчуків виросли добрими людьми, які ніде і ні в чому не підводили своїх батьків.
Поталанило Галині Михайлівні і зі свекрухою, яка для неї була, як рідна матір.
- Майже за тридцять років нашого спільного родинного життя ми з нею жодного разу не посварилися, не сказали одна одній поганого слова, між нами панували взаєморозуміння і повага, - зізнається Галина Бойчук. – Моя свекруха якось сказала: «Якби я знала, Галю, що ти будеш моєю невісткою, то я тебе ще маленькою забрала б до себе»…
Сирітство при живих батьках, напівголодне дитинство, труднощі становлення власної сім’ї… Щира, ніжна і чутлива душа Галини Михайлівни не зачерствіла від цього, в ній постійно бринять струни добра і ніжності. Тож у хвилини відвертості і роздумів вона пише вірші. І нехай вони недосконалі, поетично невивершені, але в них – її радість, сум, біль і надія. В одній з поезій жінки є такі рядки: «Я народилася у буревій, тому у долі заметіль гуляє…».
Жорстока завірюха і нині зрідка боляче холодить душу, залишає незгойні рани у серці. П’ять років тому передчасно помер ще зовсім молодим син Микола. Такий страшний удар не витримало материнське серце – стався інфаркт. Хоча лікарі врятували жінці життя, але рубець непоправної втрати і нестерпного душевного болю навічно залишився на її серці.
Та недарма в народі кажуть, що одна біда сама не йде, а за собою ще одну веде. Не минуло й року, як не стало й чоловіка Володимира. І знову – біль, розпач, сум…
Цьогорічного літа страшний буревій, що пронісся над селом, понищив покрівлю вдовиної хатини, потрощив десять яблунь у садку, зламав дерева навколо оселі.
І як тут не згадаєш зацитовані вище поетичні рядки Галини Михайлівни…
Попри всі життєві біди та негаразди ця терпляча і щира жінка й надалі знаходить у собі сили стримувати натиск холодного подиху долі і щодень творити добро своїм дітям, зігрівати любов’ю і ніжністю десятьох внуків та двох правнуків.
Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, Галина Миколаївна ще веде домашнє господарство, утримує поросят, курей, має коня і воза, постійно порається на городі і в полі. Правда, тут їй завжди допомагають діти та внуки, заради яких вона живе і трудиться.
- Вони в мене хороші і чуйні, - з радістю говорить жінка. – І по господарству підсоблять, і, як буває, захворію, то всі збігаються і допомагають долати недугу, оточують піклуванням та турботою. Тож самотньою я себе ніколи не відчуваю, хоча й живу сама в оселі.
Маючи щоденні хатні турботи, вона встигає влітку та восени ходити до лісу, щоб назбирати ягід та грибів, чимало цих дарів природи щедра жінка віддає рідним та знайомим, бо їй приємно дарувати людям добро.
Під час тривалої відвертої розмови з Галиною Михайлівною я не почув з її вуст жодного слова розпачу і зневіри, вона не бідкалась на свою складну долю. Вона радіє, коли у сім’ях її дітей достаток, злагода і взаємолюбов, коли щасливі її близькі, друзі та знайомі. А ще жінка завжди живе з Богом у душі, тому постійно ходить до церкви, прагне у всьому дотримуватися святих християнських заповідей.
- Треба вірити в Господа нашого і щиро просити у нього благодаті та спасіння. Тоді він нам подарує їх. А ми, люди, повинні робити одне одному добро і вірити у світлу надію, від цього нам буде легше і радісніше жити, - переконана Галина Михайлівна Бойчук.
• Павло Рачок, Березнівський район
