… Уперше прийшла сюди ще зовсім молодою, коли вагалася: розлучатися чи й далі терпіти п’яні чоловікові дебоші, вічні загули й вимагання грошей. Тоді, на роздоріжжі, важко було вирішити, якою дорогою піти – тією тернистою, що нею плететься вже майже п’ять літ та ще й доньку за собою тягне, чи переступити через пересуди й стати розлученою жінкою.
– Що принести такій гарній дівчині? – Над столиком схилився офіціант.
– Можна кави? – Швидко, навіть трохи злякано відповіла тоді Марія.
– Для вас найароматнішої і найсмачнішої. Красиві жінки варті найкращого.
Слова офіціанта, мов сірник, кинутий у солому, розворушили думки. «А й справді, хіба я не варта чогось кращого, ніж вічні скандали й лайки з нелюбом? І я варта, і дитина моя заслуговує на нормальне життя!».
Марія зрозуміла, що вже прийняла єдине правильне у цій ситуації рішення. З душі скотилося щось важке і неприємне, що давним-давно оселилося там й заважало жінці дихати на повні груди. Цей тягар вона сама на себе взяла і добре знала, коли це сталося…
... Вона не раз до найменших дрібниць пригадувала їхні з Василем стосунки, особливо тоді, коли п’яні чоловікові докори зачіпали за живе. «Як у фільмі, як у світлому й доброму фільмі про кохання – не раз думала Марія. – Чи, може, воно так здається, бо не загрузли у борщах-пелюшках-проблемах? Обірвали усе те високе і світле у найвищій точці, тому й падати було так боляче? Обірвали? Я обірвала… Тому й гепнулася на самісіньке дно, а треба ж якось вибиратися, хоча б заради доньки».
Так, Марія цілком усвідомлювала свою відповідальність за те, що повірила чуткам, нібито її Василь, якого вже більше року чекала з армії, знайшов там собі іншу, що вже ніби й одружуватися збирається. А як було не повірити – найкращі його друзі говорили про це. Та й листів уже два місяці не було, а раніше щотижня приходили.
Рішення вийти заміж якомога швидше, щоб ніхто й не подумав, що це її покинули, прийшло блискавично. Хай знають усі – це вона покинула, вона знайшла собі кращого за Василя. От тільки кого? Та хоча б того кирпатого новенького співробітника. Віталія, здається. Він, відколи з’явився у їхній конторі, проходу не дає, а вона ж навіть не знає, чи його точно Віталієм звуть, бо ні на нього, ні на його залицяння уваги не звертала – чекала свого Василька. Блискавично, ніби отой Віталій був єдиним на планеті чоловіком, а вона однією із мільйона претенденток на нього, розписалися, не зваживши ні на мамині вмовляння, ні на бабусині сльози.
Перший місяць сімейного життя минув у піднесенні. Марія тішила себе думкою, що помстилася коханому, в душі аж заходилася реготом, бачачи, як видовжуються обличчя знайомих, коли крутила перед їхніми очима пальцем із обручкою і повідомляла, що вийшла заміж. А далі… Далі був лист від Василя, в якому писав, що хтось із їх містечка (судячи з поштового штемпеля) надіслав йому анонімку, що його кохана, нібито, зраджує йому, розповідає про нього і про їхні стосунки якісь непристойні небилиці і каже, що ніколи його не любила. От він і образився, бо так у душі заболіло, що й жити не хотілося. Вирішив не писати, вирвати зрадницю із серця, навіть одружитися з іншою думав, але зрозумів, що жити без Марії не зможе, тож навіть, якщо й дозволила вона собі щось зайве, то може про це й не писати, – він уже все пробачив, хай тільки напише, чи любить і чи дочекається.
Марія, прочитавши листа, спершу було кинулася – «Розлучуся!», а потім, коли дізналася, що вагітна, – відчула, як щось мерзенне і тяжке притиснуло її серце, мабуть, щоб не тріснуло від розпачу…
І ось сьогодні вона знову в кафе, бо із нього, з її рішення розлучитися, прийнятого в цих стінах, розпочалося її нове життя. Так, ще й досі її серце здригається, коли чує якусь звістку про Василя, бо він, хоч і виїхав у Росію, в далекий Приморський край, вряди-годи все ж приїжджає до батьків, та й «добрі» люди не оминають нагоди розповісти, як добре йому там, які розумники його сини, як йому пощастило з дружиною. Але вона стала самостійною дорослою жінкою, в якої вдалася кар’єра, є надійні друзі і доросла донька. Саме через доньку вона сьогодні сидить тут і згадує та аналізує своє життя. Її школярка захопилася молодим математиком, останні місяці вони ходять-бродять, взявшись за руки, а зразу ж після доньчиного випускного вирішили одружитися. Марія не перечила, бо бачила, яка її дитина щаслива. От тільки неждано-негадано до неї на роботу сьогодні прийшла жінка, приблизно її ровесниця, і заявила, що Маріїн майбутній зять зустрічався з її донькою і тепер та чекає від нього дитину… Вона дивилася Марії в очі то зухвало, то знічено і навіть трохи злякано, і жінка відчувала, як щось важке і тягуче знову заповзає в душу...
– Що принести такій гарній жінці? – Схиляється над столиком офіціант.
– Можна кави? – Просить Марія.
– Для вас найароматнішої і найсмачнішої. Красиві жінки варті найкращого…
• Мирослава Кирильчук
