Від далеких козацьких часів та аж до років Другої світової війни триває історія української шаблі, впереміш з історією кавказької. Після того вона стала лише спогадом. Разом із нею відійшла у вічність слава тодішніх зброярів. Та й саме слово «козак», здавалося, можна почути лише в легендах.
Однак нащадкам запорозьких і кубанських козаків доля посміхнулася знову. На початку 90-х минулого століття на теренах, де колись гуляла козацька слава, почали відроджуватися численні козацькі товариства, які знайшли підтримку з боку урядів України та Росії. Почали відбуватися візити делегацій, налагоджувалася співпраця щодо вшанування памяті героїчних предків.
Відтак народилися ідея про нагородження якимось чином козаків-сучасників, які з найкращого боку зарекомендували себе в організації благородної справи.
- Серед інших нагород - іменна зброя часів героїчного минулого – шаблі, - розповідає донедавній осавул Низового війська Запорозького рівнянин Ігор Дещенко, якому свого часу наказом Верховного отамана Київського, генерала козацтва Дмитра Сагайдачного присвоєно звання «Військовий старшина». –Але де їх взяти? Шабель катастрофічно не вистачає сьогодні навіть на озброєння почесної варти. Намагання крайових отаманів налагодити виробництво клинків на місцевих заводах зазнало невдачі, адже останні – у кризовому стані. За певну винагороду виготовити їх ладні були кустарі-умільці. Але для цього забракло їм точних кількісних та якісних характеристик цього виду давньої зброї…
Та не буває лиха без добра. Якось в одному з куренів Низового війська Запорозького – Новокаховському – народилася думка гідно представити українське козацтво на теренах Кубані. І як же тут обійтися без подарунка? Вручити б кубанцям чудової «шашки»! Поміркувавши, згадали Ігоря Дещенка з поліського краю. Уже тоді молодий майстер-самоук мав певний досвід виготовлення високоякісних копій холодної зброї ХVІ–ХVІІІ століть, з якими дехто з козацького керівництва був ознайомлений.
Тож вибору не було. Ігорю Дешенку і доручили виготовити шаблю зразка 1904 року.
- Однак, незважаючи на наявність низки каталогів холодної зброї вітчизняних та європейських музеїв, які мені довелося переглянути, інформації про кубанську шашку так і не вдалося ніде знайти, - пригадує Ігор Дещенко. – Детального ескізу, змальованого з оригіналу і показаного кубанським козакам, для виготовлення справжньої достовірної копії виявилося замало…
Допоміг у справі отаман Новокаховського куреня Низового війська Запорозького, полковник Юрій Властов, завдяки якому було налагоджено звязки з кількома куренями Всекубанського Козачого війська. Козаки-запорожці після однієї з чергових поїздок на Кубань познайомилися з провідним спеціалістом відділу зброї Краснодарського історико-археологічного музею Борисом Фроловим. Ця людина і допомогла Ігорю Дещенку відтворити технологію виготовлення шабель зразка 1904 року.
Але до кінцевого результату було ще далеко. Поставало ще багато практичних питань. Одне з них – як вибрати матеріал? Шукати аналоги литої сталі кінця ХІХ століття – марна справа. Відтак вибір випав на ту сталь, яка непогано себе зарекомендувала на Ігоревих шабельних клинках.
Молодий майстер взявся за ковальські інструменти. Знадобилися вкотре здобуті в тодішньому Рівненському інституті інженерів водного господарства (навчався Ігор на механічному факультеті) знання з обробки металу. Заготовки проковувались із прутів. Потім вони гартувалися, шліфувалися, робилося потоншення до вістря, нагрівання до високої температури та охолодження на ковадлі.
- Найважче було визначитися з товщиною обуха біля хвоста і на кінці вістря, - зізнається Ігор Дещенко. – Адже треба було вийти на вагу 610 грамів при достатній жорсткості клинка. Зясувалося, що досягти необхідних характеристик для обраної марки сталі досить складно, Довелося проекспериментувати з конфігурацією профілю клинків…
Виготовити «кубанський» профіль шаблі рівненському зброяру вдалося десь після восьмої спроби. А тоді почалося найголовніше – випробування клинків. Якщо клинок легко розтинав мідні та залізні дроти і витримував удар плазма об ребро ковадла – лише тоді він підлягав поліруванню та… навмисному затупленню згідно з міліцейськими вимогами. Ефеси ж (руківя) виготовлялися із суцільними латунними головками (за «варшавською» модою). А ось спосіб кріплення з хвостиком винайшли новий, аби уникнути відриву важкої головки.
А яка шашка без піхв? Цю складову козацької зброї виготовили за зразком 1881 року. Оздоблення її було довільним. Загальна вага шашки у піхвах склала трохи більше 800 грамів.
- Відгуки козаків-кубанців були найкращими, - не без гордості каже майстер. –Шаблі сподобалися й українським козакам.
Ця подія в житті Ігоря Дещенка відбулася напередодні святкування 200-ліття переселення запорожців на Кубань.
***
А першим у житті Ігоря Дещенка виробом була козацька шабля доби Богдана Хмельницького. Її тоді ще мало кому відомий майстер наважився показати учасникам вшанування полеглих козаків на полі Берестецької битви.
То був 1991 рік. Уявіть собі, за два тижні рівнянин виготовив шаблю в домашніх умовах! Щоправда, зіставивши її з деякими копіями шабель, що красувалися при боці гостей-козаків Берестечка, після по повернення додому взявся доробляти. Тоді на землі, политій кровю козаків, і познайомився Ігор Дещенко з кошовим отаманом зі Львова Василем Кочмарем. Так-так, саме тим, хто організував будівництво справжньої козацької чайки і на якій потім представники коша пропливли шляхом славних предків-запорожців: Дніпром, а звідти – у Чорне море до Босфору, обійшли Іспанію і дісталися Донкерка. Нині ця чайка – гордість львівян.
Першою ж людиною, котрій Ігор Дещенко презентував свою шаблю, був кобзар з Кривого Рогу Валерій Харченко. Відтоді і почав одержувати персональні замовлення на виготовлення копій холодної зброї давніх часів від усього козацького роду, як-от тодішнього гетьмана українського козацтва Володимира Муляви.
Утім, українські козаки, як і годиться, тягнуться до шаблі. А кубанці – до своєї «шашки». А на один виріб у майстра-зброяра витрачається від півроку часу до півтора.
- Якщо виготовляти якісно, то в цій роботі кожна операція є досить складною, - пояснює Ігор Дещенко. – Вибір металу, матеріалу для оздоблення копії, вибір стилю, праця з каталогами, кування заготовки клинка, шліфування, вибирання пазів згідно з типом зброї, полірування, гравірування, виготовлення руківя – усе це потребує знань, практичних навичок, витримки і матеріальних затрат. Але від того – лише моральне задоволення. Тішишся, що маєш талант і його визнають…
У голосі майстра вловлюю нотки суму. Його можна зрозуміти. За копії-вироби ніхто не платить. На «вибивання» ж різних дозволів витрачаються не місяці, а роки. Про організацію ліцензованих фірм з виготовлення високоякісних копій холодної зброї минулих часів, які вже, наприклад, функціонують у Росії і які організовують аукціони з продажу виробів, і мова не ведеться. А від таких виробів, які вміє виготовляти рівнянин Ігор Дещенко, не відмовився б, гадаю, жоден театр України.
Зрештою, як стверджує сам Ігор Дещенко, в Україні таких майстрів-зброярів із даром Божим, не одиниці. Однак вони нікого не цікавлять.
- На відміну від тієї ж Росії, у нас ніхто не займається організацією на правових основах прибуткової справи, - констатує майстер. – Наші «професійні» ковалі не вміють навіть викувати заготовку до меча. Про що говорити далі? Перетворилися в базарну державу – ось і все. Українські крамниці заполонив іноземний ширнепотріб. Ціна якогось псевдомеча, дивлюся, сягає двох тисяч гривень. А я за нього доларів п’ять заплатив би. Невже ми втратили козацьку гордість?
Мабуть, що втратили. Дивною видається ситуація, коли дозволи на завезення і продаж примітивних копій холодної зброї для зарубіжних клепачів знаходяться, а для своїх дивотворців – зась.
До речі, останнім часом Ігор Дещенко більше займається написанням науково-популярних статей, які охоче друкують різні видання, в тому числі журнал «Зброя та полювання».
Юрій Береза
