У п’ятнадцятирічному віці Андрій неподалік річки Замчисько, що біля рідного Костополя, випадково, копирсаючись у піску, натрапив на незвичайну знахідку – козацькі люльки!
Їх, цілісіньких і пошкоджених, з різної сировини і різних фігурацій, нашукав аж сім штук! І це всього-на-всього на клаптеві берега в 10 квадратних метрів. Як потім з’ясував разом із вчителями, датувалися ці знахідки 17-18 століттям. Припустили місцеві краєзнавці, що така щільність розташування люльок у землі – свідчення раптової загибелі їх власників. Після того впродовж усього життя Андрій Іванович не полишає пошуків і колекціонування історичних реліквій. Його дім та обійстя нагадують тепер справжній музей. Ось на стіні висить каретний ліхтар 1718 століть. Його господар дбайливо знімає, запалює в ньому свічку – і ми переносимося в ті давні часи, коли їздили у вишуканих каретах, запряжених породистими кіньми, нічними вулицями міст закохані пари… А ген бачу козацькі пістолі поруч із купюрами царських часів. – Пістолі – це мої власні вироби, – екскурсує Андрій Іванович. – Коли працював водієм-інструктором у школі, у вільний час займався таким ось конструюванням. А грошові знаки потрапили у мій домашній музей по-різному. Скажімо, сторублева «катеринка» 1909-го року випуску стала експонатом 10 років тому. Якось прийшов я у місцевий магазин і бачу: дитя тиче продавцю оцю купюру та просить морозива продати. Я від несподіванки аж присів. Очевидно, десь внуча в бабусі чи дідуся «нашукало» чи отримало як іграшку цей грошовий знак. Тож купив дівчинці морозива за сучасні гроші взамін на «катеринку»… Бережуть таємницю минулого й старовинні годинники, і власноруч виготовлені, й кухонні та побутові речі, і навіть скульптура юного Володі Ульянова, біля якої погаслий ліхтарик дорожній. А ще реліквії, витесані з міцного каменю: Ромео і Джульєтта часів підпольської України, різноманітний глиняний посуд. Та найбільша радість для Андрія Івановича – його гармати. Щоправда, дві козацькі представниці важкої артилерії, які він власноруч виготовив, вже переїхали… на дах ресторану «Невже», що на виїзді з Костополя. А меншого калібру – стоїть на обійсті. – З неї можна було ще донедавна і вистрілити, – дещо сумовито мовить господар. – Та, зіпсувалася, потребує ремонту. Але як закладати ядро у її жерло та запалювати порох, показати можу. І показує. Мені ж кортить ту мить зафіксувати. Щоб і собі мати на згадку документ про вельми цікаву особистість із нашого краю, і читачам продемонструвати. Залпу не пролунало, але, вдивіться у світлину, козацький запал у діях костопільського гармаша відчувається! – А дружина як ставиться до Вашого захоплення? – цікавлюся. Та Любов Сергіївна – тут як тут: – А куди дінешся. Мусиш і собі цим надбанням дорожити. – А що примушує Вас бути таким ось своєрідним зберігачем історії? – запитую в Андрія Івановича. А він, бачу, і сам над цим запитанням не задумувався. Але починає розмірковувати: – Ну, мабуть, природжена цікавість до минулих предківських надбань. А, по-друге, хочу, аби і дітям, онукам і правнукам було чим гордитися. Як-не-як, епохи міняються, а душі людські потребують чогось вічного, безцінного. Жаль тільки: сучасна молодь багато чого в цьому плані втрачає. Тішуся, що моє обійстя стало місцем проведення шкільних екскурсій. Бачу, менші діти найбільше тягнуться до минулого, ще не зачерствіли. І аби це лихо їх обминуло. Щоб любили і берегли творіння рук людських, творіння природи… І веде мене привітний і щирий володар власноруч надбаного скарбу у… свій зоопарк. Але про це – наступна розповідь. Післяріздвяна.
• Юрій Береза
