А між тим, буває, що посеред цих пекельних випробувань зароджується сильне почуття, котре поєднує людей і переконує, що війна закінчиться, а життя продовжується…
Медсестра Острозької ЦРЛ 24-річна Інна Вознюк, коли відправлялася в зону АТО, й припустити не могла, що зустріне свого майбутнього чоловіка саме там. Вона, власне, й не думала, що доведеться опинитися на війні. Хоча, зізнається, іноді метикувала, як то й собі внести посильну лепту у допомогу українській армії. Прийшла повістка, і дівчина разом із іншими мобілізованими відправилася на навчання на полігон.
Зі своїм чоловіком, уродженцем Львівської області Назаром Боднарем, вона познайомилася дорогою в зону АТО. Спочатку, розповідає подружжя, вони спілкувалися як колеги-військові. І лише трохи пізніше, коли Назар отримав невелике побутове поранення, а симпатична медсестричка надала допомогу, попросив у тендітної красуні телефон. Відтоді й зав’язалася між молодими людьми дружба, а потім і романтичні стосунки.
Попри суворі воєнні будні, розвідник Назар Боднар та медсестра Інна Вознюк все ж знаходили час для спілкування. «Одного разу, – з усмішкою пригадує Інна, – Назар мав прийти до мене на побачення. Я чекала кілька годин. І десь о третій ночі він таки прийшов. Місце розташування їхньої групи було за кілька кілометрів від нас. Виявилося, що він заблукав і кілька годин ходив болотом»…
Про своє перебування в зоні АТО подружжя згадує вкрай неохоче. Вразило те, що багато хто з чиновників від збройних сил немовби ставив палиці в колеса військовослужбовцям. Часто доводилося бачити безвідповідальність деяких людей, котрі служили в АТО разом із відданими своїй справі військовими. Надзвичайно важко нашим солдатам боронити українські землі, розповідає Інна Боднар. І якби не волонтери, зокрема й з Острозького району, то нашим воїнам із четвертої хвилі мобілізації довелося б дуже скрутно. Часто приходили передачі з провізією від односельчан з Розважа. А Острозька ЦРЛ надіслала велику посилку з дефіцитними медикаментами, котрі стали у великій нагоді в військовому госпіталі.
Прикро вразив рівень життя місцевого населення. Війна поставила і тут свій відбиток. Люди через постійні обстріли, особливо в сільській місцевості, не мали змоги дбати про господарку та городи. Тож навіть з найнеобхіднішими продуктами харчування було дуже сутужно. Й часто так траплялося, що наші солдати та волонтери допомагали їм. «Дуже шкода було, – каже Назар, – спостерігати за дітлахами, котрі з нетерпінням чекали на нас, адже вже звикли, що наші вояки часто пригощають їх згущенкою та навіть діляться своїм хлібом». Цей контраст між тим життям, яким люди живуть там, і між тим, як звикли жити ми, неабияк вразив тепер уже подружжя Боднарів. «Звісно, траплялися різні випадки при спілкуванні з місцевим населенням. Іноді люди навіть допомагали нашим розвідникам виявляти сепаратистів. А одного разу, у Сєвєродонецьку, коли я був у звільненні, сидів на автобусній зупинці, привітався зі знайомим українською мовою. Тут же стояла дівчинка років семи. Вона почула, як ми говоримо, й сказала, що нам за нашу мову треба «башку оторвать». «Прикро вражає таке ставленя, – додає Інна, – адже наші люди їдуть туди, аби відстоювати українські землі, а їхні чоловіки їдуть до нас, спокійно тут живуть й отримують різні пільги».
Інша подружня пара з Розважа Руслан та Анастасія Крутії познайомилися в 2015 році в Харківській області, звідки родом дівчина. Саме в рідному селі Богуславка, в якому жила та працювала Настя, й відбувалася вигрузка мобілізованих солдатів. Дівчина разом із тіткою була волонтером та допомагала збирати провізію для солдатів. Вони удвох організовували пункти обігріву для вояків. А ті часто заходили у кафе, де Анастасія працювала офіціанткою.Тут Руслан і познайомився з невеличкою на зріст миловидною дівчиною. Відразу попросив номер телефону. Відтоді й почалися їхні стосунки. Побрались вони у 2016 році. А буквально днями у них народився первісток – син Артем.
У родині Дмитра та Вікторії Киричуків уже півроку як народився син Павлик. Дмитро відслужив в армії, потім підписав контракт. Супроводжував колони, які перевозили зброю. Вікторія родом із Артемівська, до знайомства зі своїм чоловіком працювала в магазині. Там, власне, вони й познайомилися ще у 2014 році. Був у зоні АТО і батько Дмитра – Микола Миколайович. Обидва чоловіки теж згадують свою участь у зоні бойових дій неохоче. Кажуть, аби не прості люди, давно жерло війни захопило б усю Україну. А якби не ті високі чини, котрі в свій час безвідповідально поставилися до долі цілої держави та її народу, то й війни цієї не було б. Звісно, зараз спостерігаємо об’єднання суспільства, те, як нині нарешті здобуває вагу все українське, однак якою ціною? Усіх цих жертв можна було б уникнути, вважає родина Киричуків.
Ще один учасник АТО Андрій Семенюк згадує про службу під Донецьком, як про переломний момент у своєму житті. Каже, воно поділилося на «до» та «після», й не тільки у нього, а у всіх чоловіків, котрим довелося опинитися на війні. Людина, після того, що пережила там, повернувшись, ніколи більше не стане такою, як була раніше. Андрій згадує, що відправлявся в АТО й дома залишав батьків, дуже переживав, як вони самі мають давати раду господарству. На щастя, каже, сільрада та ПСГП «Розвазьке» усіма силами допомагає родинам учасникам АТО. «Тож коли моя мама зверталася по допомогу, її завжди підтримували, – каже Андрій. – Тож я вдячний голові сільради Юрію Ягодці та його батькові Петру Івановичу, голові ПСГП, за те що допомагали моїй родині, коли мене не було поруч»… Коли чоловік отримав поранення й лікувався у госпіталі, то родина приховувала це від батьків, аби не хвилювати. І тільки коли син повернувся додому, мама дізналася, які у нього проблеми зі здоров’ям. «А до того, як дзвонила, завжди чула, що у нього все добре», – не стримуючи хвилювання розповідає мама. Тепер Андрій їздить по різних інстанціях, аби довести, що він отримав своє поранення не «випадково» і не внаслідок «нещасного випадку», а під час бойового завдання – у його машину потрапив снаряд. Війна закінчилася особистою трагедією – по поверненні поховав батька. В душі пустка… Та єдиним світлим моментом під час служби в зоні АТО, каже чоловік, було майже випадкове знайомство з Альоною. Зайшов якось у магазин за продуктами… І відтоді став частенько туди навідуватися, адже припала до душі привітна продавчиня. Повернувся додому й привіз із собою дружину. «Альоні, звісно, розповідали різні «страшилки» про західну Україну, однак вона, на щастя, у них не повірила, – посміхається Андрій. – А коли на Різдво до нас завітала її родина, то переконалися, що у нас тут живуть добрі, чесні та працьовиті люди».
«Війну, якби й хотів, та не забудеш. Але ж, життя триває, – каже Розвазький сільський голова Юрій Ягодка. – Треба жити далі заради дітей та їх добробуту. Тож у кожного свої клопоти. У когось у сім’ї поповнення, хтось у пошуках роботи, хтось будуватися планує чи ремонтами займається. Поки ми виділили земельні ділянки для учасників АТО, й надалі усіма силами допомагатимемо захисникам нашої держави».
• Анна Легка
