Тут на стінах і чаруючі морські пейзажі, які навіюють спокій, і могутні кораблі, що долають бурхливі хвилі стихії, і ще чимало морської атрибутики. А познайомившись з господарем, ловиш себе на думці, що по-іншому, мабуть, і не могло бути в оселі командира-підводника. Та й як же по-іншому, коли капітан першого рангу у відставці Василь Михальчук, який нині проживає у Владиславівці, що на Млинівщині, майже чверть століття присвятив морській стихії.
Шлях до моря
Після десяти класів Великоолексинської школи, яку у 1970 році Василь Михальчук закінчив медалістом, треба було обрати ще й якийсь фах.
– Хотів спершу до Львівської політехніки, але згодом ми з друзями дізналися про Ленінградське вище військово-морське училище радіоелектроніки ім. Попова, – пригадує Василь Володимирович. – Туди, недовго думаючи, й зібралися вступати. От тільки хлопці не пройшли медкомісію, а я пройшов. Мав золоту медаль (а було 12 осіб на місце), успішно склав іспит з математики, так і став курсантом. Аж якось начальник першого курсу викликає мене в кабінет, приходжу, а там – батьки. Як виявилось, приїхали, щоб забрати мене. Начальник каже, мовляв, даю виписку з результатами іспитів, плюс рекомендації – у будь-який ВНЗ приймуть. Батьки, звісно, зраділи, але я вже обрав собі професію і заклад, де її здобуватиму, тож ми з ними поговорили – і я залишився. Тут я освоїв фах військового інженера бойових управляючих систем. А після навчання – знову на навчання. Адже принцип був такий: набирали й формували екіпаж нової субмарини за кілька років до її спуску на воду.
Перша «ластівка»
Серед членів екіпажу атомного підводного човна К-123 був і молодий лейтенант Василь Михальчук. Звісно, солдат, який не мріє стати генералом – поганий солдат, але чи міг він тоді подумати, що й сам буде командувати бойовою субмариною та ще й однією з кращих на флоті. Щоправда, скоро, як відомо, тільки казка мовиться, і Василю Володимировичу довелось пройти ще чимало випробувань.
У 1982 році, тоді вже старпом, Василь Михальчук зібрався, як і весь екіпаж, у відпустку в Бухару. Вже мав путівку та й білети вже прикупили. Аж тут йому повідомили, що помічник командира човна, який мав іти в «автономку» (так називають бойові завдання), захворів, а відтак Василя Михальчука «перекидають» на цей пост. Тож йому належить пакувати валізи не у відпустку, а в черговий похід. Якби не невеличка пожежа в турбінному відсіку, яку швидко локалізували, чергова «автономка», на перший погляд, нічим особливим не відрізнялася, але тільки на перший...
– Десь на 30-ту добу походу, - розповідає Василь Михальчук, - сталася куди страшніша аварія – потік перший (металевий) контур ядерного реактора. Переполох здійнявся чималий, адже тоді на усіх човнах були ядерні боєголовки. Однак, завдяки чітким і злагодженим діям екіпажу, загрозу ліквідували. На щастя, все обійшлося без потерпілих. Перелякалися більше у військовому містечку, адже про неприємності дізналися по тому, що на човен, який звідти відбував, терміново була посаджена й змінна вахта. У нас же більше проблем було не з ядерним реактором, а з буксиром. Аварійне обладнання, щоб взяти човен на буксир, ми мали, але воно обірвалося при першій спробі буксирування.
Приймав провідника якраз Василь Михальчук та командир субмарини, позаяк тільки вони мали такі повноваження. На голій палубі, яка сконструйована за принципом найбільшої обтічності, і так важко втриматись на ногах у відкритому морі. А проти них був і восьмибальний шторм.
– Крім страхувального поясу, я, – розповідає Василь Михальчук, - так, про всяк випадок, обв’язався ще одним тросом. І не дарма, адже пояс порвався і мене хвилею викинуло за борт, врятувало якраз оце «про всяк випадок» – тільки ребра поламав. Нарешті, коли прилетів вертоліт, ми змогли вхопити трос, яким нас взяли на буксир. За чотири доби атомохід притягнули на базу. Радіація, як з’ясувалось, була лише у першому відсіку. Закінчилося ж усе тим, що човен відтягли у Сєвєродвінськ, де ту частину вирізали. А субмарину ремонтували ще майже з десяток років.
Тим часом старпом Василь Михальчук закінчив вищі командирські курси і прийняв командування «атомоходом». Вже потім він очолив екіпаж К-432, на якому майже за півтора року виконав усі бойові завдання. Згодом йому запропонували очолити екіпаж субмарини К-317, яка була ще «сухою» і стояла в заводському цеху.
– Не дуже то й хотілося «пересідати» на нову субмарину, – зізнається командир, – у мене якраз народився син. А переїзд означав, що дружині вкотре треба буде шукати роботу, та й втрачав фінансово. Але ж служба…
З одного боку – сім’я, з іншого – служба і, як йому казали, почесна місія. Знову постав цей вибір, і вже вкотре шальки терезів схилилися на користь останніх. Тоді Василь Михальчук ще не знав, що пізніше про цей човен і його екіпаж заговорить чи не весь Радянський Союз.
Командир легенди
А починалось все з того, що Василь Михальчук довідався про те, що ще живий останній командир човна-героя «Пантера» Ізраїль Адольфович Биховський (у серпні 1919 р. підводний човен «Пантера» атакував і потопив англійського есмінця «Вікторія». Тоді підводники здійснили подвиг – пробули під водою рекордну на ту пору кількість часу – 28 годин. – авт.), тож вирішив відшукати командира – і таки знайшов. Невдовзі два капітани потоваришували. У них з’явилась ідея відновити традиції і замість номерів давати човнам «імена», і К-317, якого готували до спуску на воду, якраз міг би «охреститися». Рада ветеранів-підводників таку ідею сприйняла «на ура», але імпонувала вона тільки морякам. На ділі ж довелося оббити пороги багатьох різних інстанцій, вислухати від них чимало апеляцій, отримати гору відписок. Адже подібні назви могли носити тільки вартові кораблі, та аж ніяк не підводні. Усім атомним підводним човнам належало мати лише тактичний і бортовий номери.
На заводських випробуваннях екіпаж К-317 та його командир Василь Михальчук думали, вочевидь, про виконання завдань, а не про імена кораблів, аж тут приходить радіограма, в якій зазначено, що за наказом Головнокомандувача ВМФ від 10 жовтня 1990 року торпедному атомному підводному човну К-317 присвоєно почесну назву «Пантера». Командир одразу ж приймає рішення: всім – додаткову порцію вина! Це у свій час був перший і єдиний на весь Союз човен, який мав власне «ім’я». А згодом на флоті, як жартує, Василь Михальчук, з’явився цілий «звіринець»: «Барс», «Вовк», «Леопард», «Тигр», «Вепр», «Кугуар»...
А «Пантера» тим часом вирушила на своє перше бойове завдання. Полягало воно у тому, що у Гренландському морі потрібно було знайти підводного ракетоносця. Виконали його «на відмінно». Опонента, як зазначає командир, не просто знайшли, а й п’ять діб «сиділи на хвості» та не давали втекти своєму візаві. За виконання бойового завдання під час «автономки» 1991 року Василь Михальчук отримав орден Бойового Червоного Прапора, а човен, яким він командував, визнали найкращим на флоті. В активі командира легендарного човна також орден «За особисту мужність», медаль «За бойові заслуги» та ще понад десяток нагород. Коли ж Василь Михальчук ішов у запас, все тій же «Пантері» не було рівних.
– В останній «автономці» ми добряче нашуміли в Північній Атлантиці, - каже командир, - як потім нам говорили, полетіли погони не одного адмірала з країн-суперників. На нас була направлена половина кораблів альянсу. А ми повернулись на Батьківщину героями і вже вкотре отримували нагороди з рук міністра оборони.
У море – тільки з дозволу дружини
Можна здивуватись, але в море капітан Михальчук ходив з офіційного дозволу дружини Людмили Іванівни, вона – старший матрос запасу. Саме Людмила Іванівна давала «добро» на вихід субмарин у море. Справа у тім, що працювала вона у службі радіаційної безпеки, що обслуговує всі човни. Це остання інстанція, яка, залежно від стану активної зони реактора, дає дозвіл на вихід у море.
Командиру ж легендарного човна після останньої автономки пропонували гарні перспективи в штабі, адміральські посади, але шальки терезів вже достатньо хилились лише в один бік, тож Василь Михальчук вирішив присвятити себе родині, а не службі. Адже за цей час сім’я змінила 23 місця проживання, а найстарший син – вісім шкіл! Людмила Іванівна фактично сама виховувала трьох синів. Траплялося й таке, що рідні бачили годувальника тільки 62 рази (не дні!) за рік. Було ще одне бажання – повернутися додому в Україну. «Пришвартуватися» вирішили у Владиславівці, куди й приїхали 1994 року. Тут була рідня Людмили Іванівни, можна було працевлаштуватися. Купили недобудований будинок, вірніше, його стіни, а вже будинок із них Василь Володимирович зробив своїми руками. Взагалі-то, як каже господар, завдяки службі навчився виживати в будь-яких умовах. Звикати ж до сухопутного життя, за його словами, не довелось – не було часу, адже треба було працювати. Потихеньку з’являлось і господарство. А нині командир-підводник має чудовий садок, теплички, в яких вирощує огірки, перець, помідори, баклажани, а ще – пасіку.
Старший син пішов шляхом батька – закінчив те саме військове училище, проте свій дім будує по сусідству з батьком. Середній проживає у Рівному, а найменший – з батьками. Під час спілкування з господарем, чесно кажучи, якби не знав, і не уявив би його командиром грізного бойового човна. Настільки він щира й проста людина, а Людмила Іванівна зізнається, що чоловіка на флоті називали інтелігентом. Всі хотіли служити під його командуванням – ніколи не підвищував голосу, його поважали і офіцери, і моряки. Нині командир легендарної «киці» непогано освоївся на «зеленому» морі. Як і раніше, виходить на полювання, але вже на «тихе», а в «старпомах» у нього – онук Максимко.
• Анатолій Андрієвський
