Народився Володимир Корнійович далекого 1928 року у звичайній багатодітній сільській родині у селі Дермань сусіднього Здолбунівського району. “Воно таке ж гарне, як і ця місцевість, - усміхається тепер вже 84-літній дідусь. – Ті пагорби красиві і влітку, і взимку... Очей не відвести... Бігав ними босими ноженятами, здається, мов учора...”.
Саме зворушлива краса рідної Дермані, яку його славетний односельчанин Улас Самчук називав царицею волинських сіл, й була зображена на першому малюнку талановитого сільського хлопчика. Пригадує, що мав тоді не більше семи років і писав краєвид із натури. Здібності Володимира одразу помітили вчителі, проте закінчив він, як тоді практикувалося серед сільських дітей, лише три класи початкової школи ще за Польщі, тож про хоч якесь фахове шліфування його таланту не було й мови. Єдиним вчителем для сільського художника було його серце, яке, мов губка, вбирало в себе все прекрасне, що його оточувало. Здається, навіть сили бракувало, щоб втримувати в собі той скарб, поки зможе виплеснути його на полотно. Аби усамітнитися з пензлем та фарбами, хлопець використовував кожну хвилину, яку вдавалося викроїти у нелегких селянських буднях, які незабаром ще й зачорнила війна. Хтозна, можливо з часом, коли минуло б лихоліття, він зміг би й відповідну освіту одержати та стати знаним художником, потрапивши до числа відомих особистостей, на які так щедра древня Дермань. Утім, майбутнє понівечила та ж таки творчість... Не лірична і світла, навіть трішки зворушливо-наївна, як більшість робіт Володимира Гнатюка, а картина-біль... Безправ’я, на яке тоді був приречений рідний народ, просто вивертало душу хлопцеві...
- Це було в 1946 році, - із сумом пригадує художник. – У нашому селі, як відомо, дуже активно розгортався національно-визвольний рух. Одного разу повстанці попросили мене написати картину, яка б показала те, як живе український народ. Я й намалював... Посередині полотна був зображений Сталін із нагайкою в руках, а довкола люди, які вмирають під час голодомору, та інші страждання... А вже за кілька днів до хати прийшли енкаведисти. Хтось доніс на мене, бо вони одразу кинулися шукати картину. Вдома робилося щось страшне. Мене одразу арештували...
Репресивні жорна перемололи у ті часи багатьох односельчан Володимира Гнатюка, адже Дермань вважалася центром повстанського руху. Чимало з них, як і він, теж були засуджені та потрапили до таборів Сибіру, ще інші просто депортувалися з рідного краю. Каторжна праця на лісоповалі, голод, холод, знущання... Коли заходить про це мова, у Володимира Корнійовича, хоч і минуло вже багато десятиліть, дотепер тремтить голос. Те, що він пережив, потрапивши 18-річним юнаком у це пекло, годі й переказати. Важко було і в Караганді, де відбув п’ять із десяти років неволі.
- А як же картини? – запитую.
- За десять років я не взяв пензля до рук, - сумно відповідає він. – Не до цього було. Та й не хотілося.
Згадав Володимир Корнійович про те, що на рідній землі, у викоханій красуні-Дермані, дарувало йому стільки душевної радості, вже аж у Донецьку. Саме туди попервах після звільнення він поїхав жити. Трудився на шахті. Робота хоч і важка була, проте, каже, після того, що пережив, вона не була страшна. Поступово життя налагодилося: зустрів свою другу половинку – дружину Ганну Полікарпівну, з якою й тепер разом, народилося двійко дітей, з’явилося й натхнення знову писати. Хоч і повертався з шахти виснаженим, чаклував фарбами на полотні до пізньої ночі. Одне не давало спокою – туга за рідною землею. Попри пережите там, снилася рідна Дермань завжди радісно і світло, коли ж прокидався зі снів-спогадів, серце стискалося від болю...
- Повернувся я додому аж у 1968 році, - пригадує Володимир Корнійович. – Проте не в Дермань, бо там не було як хати купити, а у Верхів, де й тепер живу. Але звідси до мого рідного села, хоч це й Острозький район, рукою подати. Працював робітником у лісництві, на цегельному заводі та на інших підприємствах.
Писати на батьківщині Володимир Гнатюк став ще з більшим натхненням. Незабаром про його талант дізналися й односельчани та жителі довколишніх населених пунктів. Писав навіть картини на замовлення – портрети, краєвиди. Втім, найбільше до душі сільському художнику були твори на релігійну тематику. З-поміж усього написаного їх у нього - левова частина. Ікона Георгія Побідоносця, яку можна побачити на перехресті доріг неподалік храму у Верхові, - теж робота Володимира Корнійовича. Він вже навіть не пригадує, коли її написав. Односельчани дуже шанобливо ставляться до неї – ікона знаходиться під склом, люди її гарно оздобили мереживом та прикрасили квітами. Тепло і зворушливо...
Утім, попри талант від Бога, про художника з Верхова ніколи не писали газети, про нього, як колишнього репресованого, в радянські часи не прийнято було говорити вголос. Коли ж настала пора незалежної України, за що свого часу так вболівав Володимир Корнійович, вже й він став рідше братися за пензля – літа і здоров’я не ті.
- Ось, подивіться, - дістає дідусь цілі стоси картин та полотен, стираючи з них пил, - давненько я вже за них не брався, навіть забув, де лежать... Багато що й загубилося.
Більшість із робіт, які показав Володимир Корнійович, незавершені. Навряд чи вже й дописуватиме їх 84-літній художник. Можливо, хіба лиш онучка, в якої вже помітили здібності до малювання.
Роздивляючись картини, важко повірити, що дідусь Володимир не брав у своєму житті жодного уроку образотворчого мистецтва. Є з-поміж них і графіка, і полотна, написані олійними фарбами, акварелі. Тематика, як уже мовилося, переважно релігійна, проте зрідка трапляються навіть картини із зображенням оголених жінок, краєвиди та портрети. І у кожній - непідробна щирість. А ще – сум... Ті незавершені картини – мов доля Володимира Гнатюка. На зорі вона яскраво палахкотіла талантом, який міг подарувати і визнання, і достаток, і щасливу долю, проте через безжальність доби, сталінські репресивні жорна так і не розквітнув сповна.
• Світлана Тубіна
