Серед 37 односельчан з села Тріски на Хмельниччині, примусово вивезених до Німеччини у 1941-му, 14-річна Софійка Янішевська була наймолодшою, вважайте, ще зовсім дитиною. Ця подія стала другим випробуванням для польської сім’ї. У 1937 році арештували батька і лише через 20 років родина довідалася, що його розстріляли в Ізяславській тюрмі.
— Зараз історики пишуть, що заарештовували та висилали куркулів, але ж це не вся правда. Батька аж ніяк не можна було назвати ворогом радянської влади. Ми жили бідно, можна сказати, що навіть голодували. Тато з дідом зналися на музиці і підробляли тим, що іноді грали на весіллях, заробляли якусь копійку і так виживали. Під час колективізації тато добровільно віддав усе майно в колгосп, залишилася невеличка хатинка і 4 сотки городу. Був бригадиром передової бригади, яку навіть нагородили поїздкою у Москву на сільгоспвиставку Але ці заслуги перед державою батька не врятували… Тодішня система, наче та м’ясорубка, потребувала людського ресурсу, — ділиться гіркими родинними спогадами пані Софія.
За її словами, з приходом німців стали складати списки, кого з односельців відправити до Німеччин. Брали навіть по двох з однієї хати. А в сім’ї Янішевських були лише одні жінки — бабця, мама і троє дівчаток. Старостою був родич мами. Він і сказав, що вимушений когось одного з хати відправити. Порадив, щоб їхала я, мовляв, підліток, комісія все одно поверне назад. Адже до цього справді кожного разу повертали сердечників, хворих та малолітніх. Але цього разу сталося так, що нас ніхто не оглядав, тобто ніяка комісія не засідала.
— Опинилася на військовому підприємстві в Берліні, де виробляли літаки і танки. Мені, як малолітній, доручили розносити пошту. Побула там півроку, ще майже рік прибирала в гуртожитку. А потім нас, 50 дівчат, забрали з Берліна в Дюсельдорф на філіал цього заводу, працювала на зварочній машині, чіпляла хвости до літака.
Німець Курт, старший над нами, був дуже добрим на вдачу, завжди пригощав яблуком чи грушкою, і весь час казав, що я схожа на його доньку. Постійно мене запевняв, що скоро буде кінець війни, Гітлеру буде капут і я поїду додому. А за 4 кілометри від нас, за річкою, знаходилася Франція. Перед звільненням німці нас гнали пішки 200 кілометрів, аж поки ми не опинилися у селищі Віденбрюк. Напевно, нас хотіли стратити, але щось завадило. Тепер важко робити якийсь висновок, але, повірте, ми кожен день жили в очікуванні смерті. Пам’ятаю, було 12 квітня. Ми йшли повз якісь кагати і буряки. Їли столові буряки, бо ж були дуже голодні. У бауера ми переховалися в спеціальному погребі, який був зроблений спеціально на період війни. Там ми переночували, а ж на ранок дивимося, бауер вивісив білий прапор. Неподалік стояли американці. Один із них підійшов до нас. Ми йому й поскаржилися, що німець не пускає до хати. Пішли разом з американцем, бауера наче підмінили, став уважним і пустив у хату. А американець й каже йому, ото, мовляв, нагодуй, а я через тиждень приїду. Прожили ми там місяць. Ще близько трьох місяців жили в ресторані, де в підвалі було повно харчів. А потім нас забрали в ліс, де знаходився тимчасовий табір для вивезених осіб. Тут було важче, кожен день стройова, політзаняття, робота на кухні, а подеколи навіть і насильство. Будучи тут, ходили в Бухенвальд і на власні очі бачили табір смерті. Хтось тут знайшов прізвище близького родича чи односельця, я ж, на щастя, не знайшла нікого. Але вже десь за місяць-два нас почали готувати до відправки додому. Спочатку перевезли у польське місто Щецін, звідки машинами повезли через усю Польщу в Брест…
Додому, у рідні Тріски, Софія Станіславівна потрапила 18 вересня 1945 року, пішла працювати в колгоспну контору трудрахівником. Згодом голова відправив вчитися, після чого робила в колгоспі зоотехніком. А потім було заміжжя, вийшла за хлопця Івана Сломінського, теж поляка. З’явилися діти, спочатку старшенька Майя, а потім молодша Люда. Ставши мамою, працювати на ферму вже не повернулася, пішла в ланку. Коли ж перенесла складну операцію, то працювала листоношею у відділення зв’язку.
Після смерті мами та чоловіка залишилася в хаті одна, і коли донька Людмила попросила, щоб переїжджала до неї у Млинів, поїхала не вагаючись. І ось уже понад 12 років вона є млинівчанкою. Подобається їй цей край, та й донька із зятем турбуються про неї кожної хвилини. Тож старість у Софії Станіславівни доглянута.
Довгий час після повернення з місця примусового вивезення листувалася з дівчатами з Дніпропетровщини. Вони були старші за неї і, на жаль, уже всі повмирали. Але з їхніми дітьми Софія Станіславівна спілкується і досі.
— Я сказала своїй Людочці, коли помру, то обов’язково повідом донькам моїх подруг, бо ми - наче одна сім’я.
У свої 86 років, переживши тяжкі випробування, Софія Станіславівна і сьогодні має ясний розум і допомагає у хатніх клопотах доньці Людмилі, яка давно вже й сама пенсіонерка, проте працює на одному з успішних приватних підприємств Млинова. Пані Янішевська є однією з найстарших мешканок Млинова і нею також постійно опікується місцева районна ветеранська організація.
• Василь Бурченя
