Командир військової частини Олександр Сварицевич 24-26 серпня провів ротацію особового складу, що забезпечував супровід військових колон у зоні антитерористичної операції. І ось з’являється довгоочікуваний мікроавтобус, з якого один за одним виходять засмаглі від боїв, втомлені, але щасливі, що повернулися на рідну землю, справжні герої – капітан Сергій Модін, старші прапорщики Віталій Куришко й Сергій Мірко, прапорщик Сергій Галащук, старший сержант Сергій Набухотний, старші солдати Олександр Круглик і Олександр Гаптар, солдати Олександр Губеня, Леонід Панащук, Олексій Нагородний, Сергій Мінчук, рядовий Сергій Новак.
Їх зустрічають вигуками: «Слава героям!», «Дякуємо!». А ще сльозами радості, аплодисментами, квітами та поцілунками. Військові також не стримували емоцій від повернення додому та побачення з рідними й близькими, але про події в зоні АТО розповідали з неохотою.
Працівники районного Будинку культури з юними вихованцями в національному одязі підготували привітання для військових і квіти. Вклонялися їм хлібом-сіллю. Учасники народного вокального ансамблю «Намисто» РБК виконали пісню про Україну, що звучала так урочисто й трепетно, як ніколи.
Подякував військовослужбовцям за гідне виконання службових завдань голова районної ради Микола Драганчук, наголосивши, що у всі часи було почесно захищати Батьківщину. Він передав вітання і від голови райдержадміністрації. «Гордість, достойність, чесність і радість за те, що ви повернулися всі живі й здорові до своїх батьків, сімей, рідних. Ще раз велика вам шана й подяка», – сказав Микола Драганчук і пообіцяв найближчим часом зустрітися з воїнами, обговорити з ними їхні проблеми й допомогти їх вирішити.
Що відчували неньки, чиї сини щодня ризикували життям, будь-якої миті могли потрапити під приціл снайпера? Що означає знати, де вони є й чекати, коли ж нарешті закінчиться ця війна? На оці та інші запитання намагалася знайти відповіді, спілкуючись з тими, хто чекав повернення солдатів і нині не соромився сліз.
Так, коли капітан Сергій Модін повідомив рідній половинці Яні про своє рішення їхати на схід, не заперечувала, знала, що має виконати свою місію військового. Згодом щодня спілкувались по телефону, підтримувала його. Маленька донечка Маргаритка ще не може розповісти багато, як вона чекала тата. Четвертокласниця ж Анастасія при згадці про нього починає одразу плакати.
Не стримує почуттів і мама Сергія Тамара Олександрівна, яка ніколи не думала, що колись проводжатиме сина на справжню війну. Хто особисто не пережив подібне, той не зрозуміє.
– Він постійно казав, що в нього все добре, щоб не хвилювалися, хоча здогадувалися, що там не все так безпечно, як він запевняв. Кожен ранок починався з очікування дзвінка, так само як і вечір, – розповідає жінка. – Навіть не знали, де саме перебував, не розказував. Молилася за всіх, вдячна за підтримку друзям, і рідним, і знайомим. Найбільше бажання – аби додому всі повернулися живими й неушкодженими.
«Хто, якщо не ми?», – сказав, залишаючи рідну домівку, прапорщик і миротворець Сергій Галащук. Адже підготовку й навички військовослужбовців не порівняти з тими, якими володіють молоді необстріляні, що не нюхали пороху, хлопці.
«Таким, як Сергій, треба народитися, – каже директор Сарненського районного ліцею «Лідер» Тамара Колоїз, – за першим покликом серця завжди їхатиме туди, де потребуватимуть його допомоги й захисту».
Про відповідальність бійця свідчить і той факт, що після короткого перепочинку він знову збирається на схід, бо, за його словами, справу завжди треба доводити до кінця, та й переконаний, що з півдороги повертатися назад не можна.
Коли солдатам на фронт передавали вантаж, разом з ним донечки, 11-річна Іванна й 5-літня Уляна, пересилали йому свої листи й малюнки. Старша стриманіша, а менша завжди намагалася щось розповісти татові по телефону.
На свого чоловіка Віталія Куришка біля КПП з нетерпінням чекала й пані Тетяна та вся велика родина воїна. Мама Галина Михайлівна, красуня-донька Катерина, яка навчається в Луганську в медичному університеті, сестра Алла з племінниками, бабуся, куми. А син Павло, студент першого курсу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», дома батьку готував власноруч сніданок. Катя ж зварила справжній український борщ.
«Ми дорогою їхали, молилися за те, щоб Господь Бог дав можливість щасливо повернутися чоловікам, які стояли на захисті цілісності нашої держави, її суверенності. Також молилися за тих хлопців, які залишилися там», – розповіли командир військової частини Олександр Сварицевич і голова громадського об’єднання «Спілка підприємців Сарненського району» Сергій Лаврущенко та приватний підприємець Леонід Мостюк.
Кожний свій день неньки починають і закінчують молитвою. Не бажають пережити таке випробовування жодній матері чи дружині. Просять Бога вберегти кровиночок, усіх військових, наших відважних воїнів, що перебувають у зоні антитерористичної операції. Ця війна кардинально змінила їх. Вони по-іншому стали сприймати світ. І глибоко переконані, що Україна має залишитись вільною та цілісною. За це нині й воюють, цим живуть, а тому їм нестерпно болить, коли їх не розуміють. Впевнені, події, що відбуваються, мають усіх об’єднати, – тоді й перемогти буде легше.
Наші земляки-сарненці – учасники антитерористичної операції — патріоти рідної землі, мужні й безстрашні герої, кращі сини України, — переконані всі матері військовослужбовців.
• Марія Кузьмич
