Сьогодні, на жаль, маємо такі реалії, коли захисників нашої Батьківщини, полеглих на полі бою, рідні можуть похоронити аж через кілька місяців після їх загибелі. Артем КУЛИБЧУК із Бухарева загинув ще 7 жовтня, а тіло його віддали землі майже чотири місяці по тому. Про довгий період очікувань та сильну жагу Артема до військової служби, незважаючи на стан здоров’я, "Життя і Слово" говорили із сестрою загиблого Героя Лізою ГОЛЬОНКО (ПРОКОПЧУК).
Артем народився в с. Черняхів, там проживав до 7 років. Потім його мама вийшла заміж і вони переїхали в Бухарів. Там народилася сестричка Ліза. Після закінчення 9 класів у Михалківській школі Артем навчався в Острозькому ВПУ (автослюсар, водій). Працював на цукровому заводі в Оженині, Шепетівці, їздив на заробітки по Україні.
1 червня 2016 року підписав контракт зі Збройними Силами. Повномасштабна війна застала Артема в Харківській області. Потім були Бахмут, Сєвєродонецьк. У телефонній розмові рідним Артем казав, що звідти вони живими не вийдуть, але їх вивели. Коли відходили, знищували свою техніку, щоб не дісталася рашистам. У червні приїхали на ротацію в Київську область. Звідти Артем на декілька днів приїжджав додому. Тоді старався нічого не говорити про війну, хотів відпочити. Він взагалі по телефону мало говорив про воєнний стан, навіть населених пунктів не називав, де знаходився.
На початку липня військовослубовець мав приїхати у відпустку на 10 днів, але надійшов наказ від командування, що треба виїжджати в гарячі точки. Артемова «тридцятки» (30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького) звільняла Ізюм на Харківщині, потім перейшла на Донецький напрям.
Життя захисника України обірвалось поблизу населеного пункту Миколаївка Друга Донецької області 7 жовтня. Внаслідок влучання в танк загинуло двоє військових. 8 жовтня вітчим Артема Володимир Прокопчук отримав гірку звістку від працівників Шостого відділу Рівненського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (колишній військкомат).
«Я з братом останній раз говорила 6 жовтня. Він просив передати йому посилку з їжею. Якраз була можливість туди доставити. Тато подзвонив йому 7 жовтня, щоб уточнити, що ще покласти в передачу. Під час розмови Артем сказав, що не може більше говорити, бо має терміновий виїзд. Наступного дня в тата був день народження, але Артем не дзвонив. Зазвичай він телефонував щодня, а то й декілька разів, якщо була можливість. Також, щоб ми не хвилювались, повідомляв, що якийсь час не телефонуватиме, бо не буде зв’язку. Цього дня дзвінка від нього ми не дочекались. Натомість тато отримав повідомлення, що Артем загинув напередодні. Це був його останній виїзд», – розповідає сестра захисника.
Звісно, рідні зразу не повірили, ще надіялись, що сталася помилка. Потім був довгий процес ідентифікації людських фрагментів, знайдених у згорілому танку.
Артем разом з сестрою Лізою
Ліза розповідає, що брат строкову службу не проходив через плоскостопість. Але дуже хотів потрапити в армію, незважаючи на проблеми зі здоров’ям (згодом йому зробили декілька операцій), і через деякий час підписав контракт. Військова служба Артемові дуже подобалась. Хлопець із задоволенням розповідав про це вдома. У нього був позивний «Фартовий». Його відправляли на складні, ризиковані завдання, і йому завжди щастило. Потім отримав позивний «Кулібін».
Сестра каже, що батько дуже боявся, щоб Артем не потрапив у полон, бо мав на тілі патріотичні татуювання, а за це російські нелюди дуже знущалися над полоненими.
«Ми будемо тут стояти до кінця», – казав Артем, коли вони були ще біля Сєвєродонецька. Там у травні він отримав контузію – біля танка розірвався снаряд. Почав погано чути на одне вухо, погано бачити на одне око, була часткова втрата пам’яті. Коли рідні стали казати, що тепер його, мабуть, комісують, Артем відповів, що своїх не покине, буде воювати далі.
Сестра пригадує: коли Артему в АТО давали відпустку, він не одразу їхав додому, спочатку десь до друзів заїжджав, хотів погуляти, а потім вже додому. Тепер, в час великої війни, коли йому випадала можливість приїхати додому, він нікуди не ходив. Хотів побути в своїй хаті, з родиною: з вітчимом, який став йому батьком, сестрою та її сім’єю.
«До війни Артем жив одним днем, – розповідає Ліза. – Тепер у нього з’явилися плани на життя. Дуже шкода, що їм не судилося здійснитися. Я до останнього не вірила, що його вже нема. Писала в усі месенджери, соцмережі, телефонувала, але він не відповідав… Дуже хотіла, щоб була проведена ДНК-експертиза залишків тіла. Хоч тато казав, що треба швидше поховати, провести обряд за християнськими звичаями, щоб душа Артема знайшла спокій. Але я думала, якщо раптом брат виявиться живим, то як скажемо йому, що вже його похоронили?»
Ще в жовтні Ліза здала необхідні аналізи, оскільки була найближчою родичкою Артема. Їхня мама померла в 2021 році. Також експерти попросили пошукати речі Артема та матері, на яких могли б бути їхні сліди біологічного походження (наприклад, невипраний одяг).
26 січня експертиза підтвердила, що рештки, витягнуті з танка, належать Артемові Кулибчуку. 1 лютого закриту труну військові доставили в Бухарів, а наступного дня відбувся похорон 34-річного Героя.
Ліза Гольонко наприкінці нашої розмови зізнається, що останні 2 роки принесли в їхню родину багато горя і втрат. Спочатку в березні 2021 року померла після хвороби її мама, потім дядько, бабуся, брат і тітка. Здається, вже сліз немає, і серце стає черствішим, не так реагує на чергову смерть. Але кожна втрата болить, хоч до кінця і не усвідомлюється одразу. Ліза і досі чекає дзвінка від брата, розмови, коли вони говоритимуть не про війну…
