У Рівному на вулиці Шевченка біля одного із будиночків часто створюється велика черга. Спочатку можна подумати, що, як то зазвичай, люди стоять за дешевшим хлібом. Але вивіска “Ремонт взуття” все розставляє по місцях. Однак, якщо відверто, то до жодної майстерні ремонту взуття такої кількості людей в черзі я ще не бачила. Серед них – постійні клієнти і зовсім-зовсім “новенькі”.
А розпочала діяти майстерня 26 років тому – 10 січня 1996-го року… Чоботарка Людмила Іванівна Соловенюк, яка родом із села Білів Рівненського району, - перша у Рівному жінка, яка відкрила своє підприємство з ремонту взуття. Саме вона і керує всім процесом у майстерні. Ремонтувати взуття пані Людмила вчилася самостійно, працюючи на взуттєвій фабриці.
«У моїй родині було восьмеро дітей, – розповідає Людмила Іванівна. – Моє дитинство було не дуже щасливим і малозабезпеченим фінансово. Тож я вже змалечку звикла працювати. Та й мама привчила, що потрібно бути працьовитою й самостійно долати життєві труднощі.
Пригадую, як закінчила школу, то збиралася вчитися в технікумі радянської торгівлі. Навіть вступила туди. Але передумала і пішла працювати на взуттєву фабрику. А мамі сказала просто: «Не поступила». Це вже пізніше вона дізналася правду, коли до нас прийшли документи із технікуму, в яких йшлося про те, що мене таки зараховано. Тоді я просто пожаліла маму, бо для утримання студентки потрібні були гроші, а для моєї родини це було важко».
Хай маленька, але діюча
На той момент жінка бачила перед собою тільки дві дороги – йти працювати на льонокомбінат, або ж на взуттєву фабрику. Вона обрала другий варіант.
«Одразу я не мала жодного поняття, що це за робота, – пригадує пані Людмила. – Але пізніше вона мені навіть сподобалася. Напевно, насамперед, сподобався щирий і дружній колектив, у якому я працювала. Спочатку я займалася ремонтом взуття, а потім мене перевели на закрійника верху взуття.
Пропрацювала на фабриці із 1979 року по 1992-й. Далі фабрику приватизували, закрили, і ми, її працівники, залишилися без роботи. Я вирішила зі своїми колегами-дівчатами організувати власне маленьке, але діюче, підприємство. І ми із 10 січня 1996-го року розпочали свою роботу. На перших порах наше приміщення знаходилося на вулиці Литовській, а потім перейшли в приміщення по вулиці Шевченка».
Спочатку, напевно, як і в більшості першопрохідців, працювати в майстерні було важко. І справа навіть не у фізичній роботі, а у роздобуванні-знаходженні матеріалів для ремонту. Жінка розповідає:
«Я одна із перших підприємців у цій сфері, хто відкрив у Рівному взуттєву майстерню. Було дуже важко: заводи перестали виробляти матеріали, тож їх узагалі бракувало. За матеріалами їздила у Львів та Київ, на «кравчучці» їх тягала… Але люди якось почали йти до мене. Зараз у нас багато постійних клієнтів. Вже навіть їхні діти та онуки до нас звертаються. Тобто люди одне одному переказували, що ми такі є. До речі, я і зараз ніяких оголошень не даю, а люди до нас йдуть зі словами: «Мені знайомий передав, а я в житті раніше не знала, що тут є така майстерня». Тим не менше, до нас багато приїжджають і з районів, зокрема, із Дубна, із Дубровиці тощо. Люди, йдучи на базар, заходять і до нас. Вони просять, щоб ми їм якнайшвидше відремонтували взуття і щоб вони вже другий раз не їхали. Багато працівників фірм приходять в обідню перерву.
Ми розуміємо, що людям постійно потрібно у чомусь ходити. І є люди, у яких багато пар взуття, а є і ті, у кого всього одна…».
Буває, що й “за так”
За період роботи майстерні траплялося різне. Бувало, що люди взагалі не платили за виконану роботу.
«Ми завжди стараємося продовжити життя кожній парі взуття, – говорить чоботарка. – Але іноді приносять і таке взуття, що дійсно нема що із ним робити. Тому ми радимо людині, що дешевше їй буде докласти кошти й купити нове взуття, ніж постійно платити за ремонт. Ми щиро й від душі ставимося до наших клієнтів. Тому, напевно, через це люди до нас і тягнуться.
А от якщо щось не виходить відремонтувати, то, чесно кажучи, я дуже переймаюся цим. Адже хочу, щоб людям було добре. Мама змалку навчала: «Зроби людям краще, ніж ти б хотіла, щоб зробили тобі».
Хоча траплялися різні моменти. Наприклад, бувало, що деякі клієнти відмовлялися платити гроші за виконану роботу, говорячи: «А мені не подобається, як ви зробили». Але такі люди проходяться по всіх майстернях міста (я знаю, бо ж працівники майстерень спілкуються між собою). Я таким вибачаю, бо просто розумію, що Бог усе бачить.
У нас також є багато постійних клієнтів-пенсіонерів, яким дійсно важко заплатити за ремонт взуття. Тож ми їм робимо велику знижку, або ж і зовсім – робимо за їхнє «дякую».
Чоботарює, будучи на пенсії
Нині Людмила Соловенюк займається всіма організаційними питаннями діяльності майстерні – звітами, платіжками, закупками. Матеріал для взуття замовляють, зазвичай із Києва та Львова, а от клей – аж із Польщі.
«Адже в Україні немає хорошого клею для взуття. А ми стараємося закупляти все хороше та якісне. Можливо, беремо щось й дорожче, аби тільки воно добре носилося», – додає Людмила Іванівна.
У взуттєвій майстерні працює, як не дивно, лише один хлопець, решта – жінки. В середньому в день майстерня обслуговує до 50 осіб. А от 10 років тому бувало, що навіть й 200 людей за день обслуговували.
«Раніше, звичайно, обслуговувати людей було важче й довше, – додає чоботарка, – я залишалася після роботи, щоб купити матеріали. Раніше син працював зі мною, нині дочка допомагає, вже і зять бере участь у нашому, так би мовити, «сімейному бізнесі».
Взагалі, люблю спілкування із людьми. Кожен із клієнтів щиро ділиться зі мною тим, що йому «муляє» і що у нього «не клеїться». І часто це стосується зовсім не взуття…
Вважаю, що будь-яка робота корисна для людини. І це не страшно, що людина іноді важко працює, страшніше – коли взагалі немає роботи і людина просто витрачає життя, сидячи вдома. Я на пенсії вже три роки, але продовжую займатися своєю роботою. А, окрім роботи, маю приватний будинок, якому теж потрібно приділяти час: і квіти вирощую, і городніми справами займаюся.
Я завжди любила робити щось для себе і для людей. Тому і дітей вчила, щоб були незалежними ні від кого і шанували те, чим займаються».
• Олександра Нагорна
