І тому, коли їй, бухгалтеру за фахом, яка вже встигла досягти такого професійного рівня, щоб надавати консультації своїм колегам, запропонували очолити важку і, напевно, все-таки не зовсім жіночу ділянку роботи – стати директором державного підприємства «Рівнеторф» – погодилася, не вагаючись. Бо в житті не звикла боятися труднощів, переконалася, що вони загартовують; прагне все аналізувати і розкладати по полицях, як це і личить справжньому бухгалтеру, не довіряє методу спроб та жіночій інтуїції.
А роботи для нового керівника було справді багато. Адже в умовах, коли природний газ, вугілля дорожчають з року в рік, сам Бог велів розвивати ринок місцевого палива. Попри те, що «Рівнеторф» є доволі перспективним підприємством, проблеми попередніх років дещо вибили його з колії, не дають можливості нині швидко розвиватися і нарощувати потужності. Далося взнаки те, що збільшення споживання природного газу та відмова від твердого палива призвели до зупинки двох торфобрикетних заводів – Клесівського і Моквинського. От і виходить таке собі зачароване коло — розширюватися немає можливості через відсутність коштів, а, щоб мати кошти, треба нарощувати об’єми.
— Із ситуації, що склалася, як на мене, є два виходи. Перший — державна підтримка щодо фінансування закупівлі нових ліній для переробки торфу та придбання техніки для його добування. Оскільки ми є державним підприємством, то завдяки фінансуванню з державного бюджету є можливість здешевлення продукції, яка першочергово спрямовується на споживання державними установами. Другий — піти шляхом роздержавлення цих підприємств, так, як цей процес відбувається у вугільній галузі, — розмірковує Ірина Тимощук. — Адже сьогодні до нас звертається чимало представників бізнесу, які мають можливість вкладати вільні кошти у виробництво. І хоча законодавством передбачене державно-приватне партнерство, інвестувати цю галузь приватний бізнес поки що не поспішає.
Утім, як кажуть, на державу надійся, але й сам не сиди, склавши руки…
Якщо ще в 2011 році торф’яні напівбрикети Смизького торфобрикетного заводу постачали до сусідніх європейських країн через низький попит на внутрішньому ринку, то нині ситуація змінилася до навпаки — уся продукція йде лише на внутрішній ринок.
За словами нашої співрозмовниці, свою місію вона вбачає в тому, щоб «навчити це підприємство ходити, нехай для початку дрібними кроками». Торф є саме тим видом палива, який за ціною набагато дешевший за природний газ та вугілля. Дочірнє підприємство «Смигаторф», яке є структурною ланкою «Рівнеторфу», нині працює на повну потужність. Обсяг виробництва за 2012 рік склав 61,2 тисячі тонн. Щомісяця виготовляють до 6 тисяч тонн брикету. Роботу на підприємстві отримали майже 200 чоловік, а середня заробітна плата склала 4380 гривень. Запасів торфу на родовищі, яке забезпечує сировиною підприємство «Смигаторф», вистачить на десятки років, а за цей час можна буде розробляти інші родовища. І про це треба думати вже нині, адже підготовка родовищ до виробництва відбувається не за один рік.
– У січні-лютому плани були перевиконані на 70 відсотків, – продовжує Ірина Тимощук. – Радує і те, що в нашій області відбувається нарощування споживання торф’яних напівбрикетів, так як котельні в державних та соціальних установах переобладнують на тверде паливо. Обласна адміністрація вже визначила обсяги видобутку торфобрикету, які підприємство «Смигаторф» ДП«Рівнеторф» має забезпечити у наступному році. До речі, обсяги замовлення зросли в 3 рази.
А ще, за словами Ірини Іванівни, підприємство також продає сировину для виготовлення субстратів, гуматів та грунтів для вирощування грибів. Ще одним перспективним напрямом роботи є виробництво композиційного палива — це коли торф змішують із деревною тирсою, що дозволяє суттєво зменшувати кількість золи та збільшувати тепловіддачу.
Попри все, сезонність у роботі «Рівнеторфу» усе ще відчувається. Адже з потеплінням попит на торф паливний знижується, а підприємству треба працювати круглий рік.
Більшість споживачів — це ті підприємства та установи, які використовують торфобрикет для обігріву своїх приміщень. Якби до цієї категорії споживачів приєдналися ще й ті, хто використовував би паливо для промислового виробництва, то проблема сезонності зникла б сама собою, вважає Ірина Тимощук, і по виразу її обличчя неважко здогадатися, що гарних ідей задля подолання подібних перешкод у неї ще багато. Тим часом непомітно збігло півтори години нашого спілкування.
— Напевно, важко бути жінкою-керівником не лише на підприємстві, де стільки проблем накопичених минулими роками, але й у житті? — цікавлюся насамкінець нашої розмови.
— У наш складний час нелегко бути просто жінкою, а керівником на такому підприємстві тим більше. Керівник я на роботі, а вдома — мама, дружина. І домашніх обов’язків за мене ніхто не виконує. Буває, що інколи своє невдоволення надмірною зайнятістю на роботі висловлюють мої рідні, але це, напевно, є в кожній сім’ї. І тим не менше, я глибоко переконана, що кожна жінка, незалежно від того, де вона працює, прагне бути ідеальною для коханого чоловіка, доброю мамою для своїх дітей. Цього я й бажаю усім жінкам у ень нашого свята. І нехай у цьому прагненні нас завжди підтримують чоловіки.
• Василь Бурченя
