Колись слава про вілійських гончарів гриміла на увесь Волинський край, а гончарний круг був майже у кожному дворі. Й господині зберігали молоко не в банках, а у глечиках, й борщ вони варили не у металевих каструлях, а у глиняних горщиках та й їли з глиняних мисок. Ви б тільки спробували, який смак був у тих страв, та й поживніші вони були: з’їси кілька ложок – і вже ситий та здоровий.
Гончарству у Вілії сприяла сама природа, обдарувавши місцину значними покладами різноколірних глин. Копай лиш, міси та крути круг... Так і робили з діда-прадіда. А от за часів колгоспного ладу, коли люди мусили працювати за копійчані трудодні і не мали права щось додатково підзаробити, гончарство в краї почало занепадати: кар’єри з глиною позагортали й відбили будь-яке бажання у населення розвивати промисел. Отож нині у Вілії залишився один гончар – Віктор Ліщенко, котрий від батька й перейняв секрети давнього ремесла.
– Малим я не дуже цим переймався, але все, що робив батько, було в мене перед очима, – розповідає майстер. – А серйозніше за цю справу взявся, коли вже прийшов із армії. Поступово набував досвіду й тепер можу все робити швидко та, навіть, із заплющеними очима. Насамперед, щоб розпочати роботу, потрібно накопати глини. Зазвичай заготовляємо її восени, адже для гончарства найкраще підходить та, що перемерзне взимку. Далі вона проходить кількаетапну підготовку. Спочатку глину стружу й переминаю руками, щоб вибрати камінчики, травинки та інші всілякі домішки, адже будь-яка піщинка може зіпсувати готовий виріб. Тоді масу замочую у воді, знову переминаю до в’язкості, й завершальний етап – випаровую її у спеціальній печі. Колись мій батько казав: підготовка глини – це вже половина зробленої справи. Ну а далі – сідаю за гончарний круг. Колись наші діди-батьки крутили його ногами, я ж трішки полегшив собі роботу – обладнав круг електродвигуном. Коли розпочинаю роботу, бажано, щоб ніхто не заважав. Вдосвіта встаю – і сідаю за круг. Наперед визначаю, що буду робити: чи макітри, чи глечики. Останнім часом нашим господиням прийшлися до смаку керамічні форми для випічки пасок. Ось до Великодня й підготую їм такий подарунок.
Нині у Віктора Ліщенка тільки розпочинається процес довготривалої підготовки глини до роботи. А коли матеріал «визріє», заспіває гончарний круг, й руки майстра, які вже скучили за роботою, візьмуться за свою звичну справу.
– Щоб зробити один виріб, затрачаю до п’яти хвилин часу. Тоді виставляю готові напівфабрикати на стелажі для просушки. Десь до тижня вони висихають на повітрі, адже, коли їм додати тепла, можуть потріскатися. Після цього наступає найвідповідальніший момент – випалювання, - каже гончар.
Майстер веде нас до горна (печі), який власноруч вимурував в кінці городу, й показує, яким чином проходить священнодійство – перетворення сирої глини у камінь через випробування вогнем. Отож підготовлена кераміка заставляється у піч, яка щільно закривається, й лише тоді запалюється горн. Потихеньку, щоб температура підвищувалася поступово. Й стежити за цим процесом потрібно дуже уважно, щоб не зіпсувати плоди своєї кількамісячної праці. А щоб вироби «зазвучали», доводиться спалити хуру дров.
– Ось послухайте, як дзвенить, – Віктор Андрійович злегка торкнувся макітри, й, на наше здивування, вона зазвучала, як камертон, за звуком якого можна налаштовувати музичні інструменти. – Тріснута або ж погано випалена ніколи так звучати не буде.
А вже після усіх пройдених випробувань помандрує кераміка майстра до Теофіполя, Почаєва, Дубна, Кремененця, де господині вже чекають на неї. А, придбавши собі глечики, гладишки, макітри, готуватимуть у них смачнющі страви та дякуватимуть подумки майстру за його золоті руки.
• Ольга Дем’янчук
