Як вчорашній студент пішов у розвідники
Сьогодні Володимир, хоч і страшенно переживає за наших військових на сході, все ж уже спокійніше згадує своє перебування там. А почалася історія млинівчанина як захисника держави наприкінці 2013 року.
Після закінчення Млинівського державного технолого-економічного коледжу Володимир Придюк став студентом Львівського національного університету ім. С. Гжицького. Однак у нашій державі почалися зміни. Стало зрозуміло, що українців чекають непрості часи. Осторонь стояти від цих подій Володимир не міг.
Під час Революції Гідності він тиждень перебував на київському Майдані. Коли розпочалися бойові дії на сході України, за прикладом товариша із села Уїздці Івана Скочка, вирішив долучитися до захисників України. Однак у райвійськкоматі йому повідомили, що за станом здоров’я медики визнали його непридатним до військової служби. Та юнак не заспокоївся. За порадою патріотично налаштованих товаришів Володя потрапив на вишкіл до підрозділу УНА-УНСО. За півтора місяця опанував курс тактики ведення бою, навчився володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості. Згодом удосконалював військові навички на полігоні у Новоград-Волинському — там здібного до військової справи млинівчанина хотіли зарахувати до складу розвідувального батальйону. Тож після полігону хлопець потрапив у розвідроту 81-ї аеромобільної бригади. Дофронтова підготовка тривала у Дніпропетровській області, а звідти воїни взяли курс на передову лінію оборони.
Командир помер у бійця на руках
На фронт прибули 6 січня 2015 року — саме на Свят-вечір, пригадує Володимир Придюк. Того ж дня вирушили у перший бойовий виїзд — відволікати увагу ворогів. Тоді ж сепаратисти вперше обстріляли українських розвідників, але захистила броня тягача МТ-ЛБ.
19 січня розвідники відправилися прикривати відхід одного з військових підрозділів. Однак команда не надійшла, тож до вечора просиділи в МТ-ЛБ, а зранку повернулися до місця дислокації. Уранці — чергове завдання. Оскільки чимало бійців захворіли, довелося Володимиру з побратимами знову вирушати в небезпечний рейс. Пункт призначення — між новим і старим терміналом донецького аеропорту. Однак через сильний туман розвідники збилися з курсу і висадилися за 700 метрів від місця призначення — майже на позиції сепаратистів. Тут наші військові потрапили під щільний вогонь бойовиків і прийняли бій. Кульове поранення дістав командир (позивний «Сет»). Млинівчанин перев’язав його, відтягнув із лінії вогню, а сам намагався відстрілюватися від ворогів. Укриття не було, зв’язок зник, наказ відступати не надходив. Старший групи розпорядився завантажуватися у машини, але солдати не встигли цього зробити. Володимир рятував «Сета». Та марно — командир помер на руках нашого земляка. Розвідники вирішили відходити. Але було запізно - із двох боків українці були затиснуті ворогами, а з третього — технікою. Взялися обходити ті машини, аж раптом, наче з-під землі, з’явилися якісь люди. Воїни не знали, що перебувають у тилу ворога... Щоб з’ясувати, з ким доведеться мати справу, Володимир намотав на ремінь автомат і рушив до незнайомців...
«Застрель товариша – житимеш»
— Хто ви такі? — встиг запитати...
У відповідь отримав удар прикладом по голові. Стало ясно, що це проросійські найманці.
— Укроп! — закричали сепаратисти.
Бойовики накинулися на українця, миттєво роздягнули, зняли бронежилет, і почали гамселити ногами.
— Мочи его! — кричав один із них
Дехто з бандитів розмахував ножем, намагаючись вцілити у шию, один хотів відрізати вуха.
— Не трогай его! — звелів бойовикам їхній ватажок. — Сейчас будут журналисты.
Володимиру Придюку і ще чотирьом українським військовослужбовцям зав’язали очі та повезли на базу бойовиків.
Там сепаратисти вгамовували свою лють, як могли. Нещадно били зв’язаних бранців, змушували їсти нашивки з форми, пізніше кинули їх до підвалу. А згодом вигадали нову «розвагу». Познімали полоненим з очей пов’язки та сказали: «Хто хоче вижити, нехай розстріляє побратима». Перший із чотирьох полонених відмовився рятувати своє життя ціною братовбивства. Чоловіка вивели - і Володимир Придюк почув тільки коротку автоматну чергу. Тоді бойовики узялися й за самого Володимира. Він на пропозицію стріляти в товариша відповів безкомпромісним - «Ніколи!». Кат знизав плечима і сказав: «Нет так нет». Повів Володимира надвір, звелів стати навколішки, та українець відмовився. Хлопець уже подумки розпрощався із рідними. Дивно, але в цей момент свого життя він уже не відчував ніякого страху перед смертю. Морально уже був готовий померти. Вдарила автоматна черга - і над його головою просвистіли кулі. Сепаратист нахилився до вуха млинівчанина і просичав: «Если пикнешь, убью по-настоящему».
Назнущавшись над полоненими, сепаратисти відвезли їх до Донецька, де вони дали інтерв’ю проросійським каналам. Серед запитань звучало переважно: «Чого воюєте, тут росіян немає, а звичайні люди»...
Через два дні бранців привезли в морг, який вщент був заповнений вбитими. Визначити їх приналежність до якоїсь зі сторін було неможливо. Там Володя впізнав лише тіла «Сета» та ще двох бійців із розвідроти з позивними «Ляшко» і «Кент». Їх поклали в труни. Чи передали родинам, точно не відомо.
Бойовики дозволили млинівчанину зателефонувати додому. Але сказали, що відпустять із полону лише в тому випадку, якщо за ним приїдуть рідні. По Володимира приїхала мати – Людмила Анатоліївна. Разом із млинівчанином звільнили ще двох полонених, за ними теж приїхали батьки. У Слов’янську вчорашній бранець знову дав інтерв’ю, але цього разу журналістам українського телеканалу. Вони, розуміючи моральний стан бійця, не докучали питаннями, тільки поцікавилися його самопочуттям.
Знову вдома
Зараз, перебуваючи в оточенні люблячої родини – батьків та молодшого брата - повсякчас отримуючи від них підтримку в кожній справі та розуміння, захисник нашої держави почувається уже не так пригнічено, як відразу після фронту. Тривожиться лиш за одне – щоб кровна жертва його побратимів не була марною і щоб Україна таки діждала того миру і процвітання, за який так довго б’ються наші патріоти.
• Анна Легка
