– Коли в Дебальцево проводили те голосування, яке назвали референдумом, то настрої у багатьох були такі, що тільки в Росію. У школі, де я працювала, нас було лише троє за Україну. Я вже тоді відчула, що буде війна, і казала про це своїм колегам, а вони не вірили. Це вже згодом вони шкодували, що помилялися, а що думають тепер, я вже й не знаю, – розповідає 74-літня Марія Іорданова. – 11 січня 2015 року я йшла вулицею до свого будинку. В цей час почався обстріл. До дому залишилося добігти метрів 500, але зрозуміла, що зробити цього не зможу, впала в каналізаційну яму і пролежала там півтори години. У якийсь момент зрозуміла, що замерзаю, адже тіло оповило відчуття тепла і комфорту. Пам’ятаю, подумала, що маю три шляхи: замерзнути, бути застреленою, або ж добігти додому. Хоча і хата не давала жодних гарантій захисту, адже в будь-який момент туди міг влучити снаряд. Я зібралася з останніми силами, піднялася і таки дійшла, ледве переставляючи задерев’янілі ноги. А 2 лютого 2015 в Дебальцевому почалися бої. Покидати своєї домівки ми не хотіли, одне одного виганяли до доньки, яка живе в Рівному, часто сперечалися. Урешті-решт вирішили, що донька не переживе, якщо ми загинемо обоє. Вирішили, що нехай залишиться живим хоч хтось. Я й поїхала. Начальник поліції, царство йому небесне, посадив мене у машину, щоб доїхати до блокпоста, потім їх було ще кілька, далі посадили на поїзд, так я добралася до Харкова, а потім і до Рівного. А через кілька днів у Рівне приїхав і мій Юра. Тут у нас живе донька. У неї однокімнатна квартира, і тому з нашим приїздом одразу постало питання, де нам зупинитися. Тоді знайшли хату в Козині. Це помешкання наших родичів. Козинці зустріли нас дуже щиро. Не дали, як кажуть, пропасти. З самого початку ми прийшли до голови сільради – познайомитися. Найперше, що він нас запитав, чим може нам допомогти. А ми були, можна сказати, босі, голодні, лише з документами і в холодній хаті. Познайомили нас із одним хлопчиною, він нам змурував грубку, голова сільради повністю забезпечив усіма матеріалами, й потроху ми стали обживатися.
У районі допомогли переоформити пенсію, отримати допомогу для переселенців.
Подружжя Іорданових каже, що коли нині спілкуються зі своїми знайомими з Дебальцевого, то запевняють їх, що вони з пекла потрапила в рай. У Козині гарно працюють соціальна служба, медпрацівники, посадовці Козинської ОТГ. Переселенці створили тут своє донецьке братство. Люди зі Словянська. Коліжанка Марії Никанорівни, наприклад, живе із сином у Дубинах. Дехто вже звик до нового місця проживання і не збирається більше повертатися назад.
Пані Марія не бачить особливої різниці між західняками і східняками, хоча стереотипи у суспільстві вкоренилися досить міцно. Каже, коли вийшла заміж, а сама ж з Клеваня, то сусіди і родичі мамі говорили: «Куди ти відпускаєш дитину? До шахтарів, до тих бандитів?» А коли приїхала в Дебальцево, то її називали не інакше, як бандерівкою. Так було з самого початку, так є і тепер.
На жаль, у Дебальцевому, у них залишилася велика хата, там тимчасово живуть інші люди, й хтозна, може, колись вона дочекається і на своїх господарів?
– Душа болить за Дебальцево. Юра там народився, а я прожила майже 50 років. Наступного року в нас золоте весілля. Напевно, будемо його святкувати тут.
74-річна Марія Никифорівна у Козині подеколи займається математикою з сусідськими дітьми, щоб хоч якось віддячити їхнім батькам за ту людську доброту, яку вони проявили до літнього подружжя. А чоловік Юра жартує, мовляв, якби хтось підвозив до школи, а потім ще була можливість ліфтом піднятися в клас, то його дружина хоч сьогодні пішла б працювати в Козинську опорну школу. 79-річному Юрію Петровичу дошкуляють хворі ноги. За два роки, впродовж яких вони живуть у Козині, він за ворота подвір’я виходив не більше двох разів. Усе своє життя пропрацював на місцевому заводі з ремонту металургійного обладнання, на момент виходу на пенсію в 1998 році був третьою особою на підприємстві.
В очах цих привітних людей я помітив маленьку іскорку надії на повернення додому. От лише важко сказати, коли це станеться.
• Василь Бурченя
