Той біль, якого впродовж останнього року зазнає Україна, ця сім’я з Рівного не просто пропустила крізь своє серце, а й щоденно робить усе можливе, аби допомогти тим, хто нині, ризикуючи життям, боронить незалежність нашої держави, хто змушений виживати на сході поміж обстрілів, голоду і холоду чи шукає порятунку далеко від рідного, але вже закривавленого, дому. Їхня самовідданість у тилу може слугувати прикладом для кожного – від пересічних громадян до керівництва держави. Волонтерська робота не просто перебудувала життя цієї родини, а стала його суттю, перекроївши заради благородної мети усі думки, плани і прагнення.
Напевно, мало знайдеться людей, котрі, побачивши, як цей поважний чоловік збирає допомогу для воїнів АТО, не відчули щему в серці. Гарна українська мова, вишиванка й інвалідний візок… Упродовж багатьох місяців, поки хоч трохи дозволяла погода, 64-річний Анатолій Хуткий – журналіст із 25-річним стажем, а нині пенсіонер – цілісінькі дні, маючи обмежені можливості рухатися і сам потребуючи сторонньої допомоги, біля супермаркетів «Фоззі», «Епіцентр» та «EKO» у Рівному просив пожертви на підтримку тих, кому зараз ще важче – тим, хто нині на передовій. Чоловік каже, що вважає це своїм святим обов’язком, і сидіти, склавши руки, попри свою інвалідність, він просто не може.
Та, як з’ясувалося, активну громадянську позицію у родині Хутких має не лише найстарший Анатолій Гаврилович, а й усі без винятку члени сім’ї. Дружина Надія Семенівна в’яже теплі безрукавки для військових у зоні АТО, донька Ольга допомагає у рівненському волонтерському батальйоні «ДАР», в чому їй всіляко підсобляє чоловік Віктор, а онуки Настя і Костя і особисто збирають кошти для допомоги військовим, і наввипередки допомагають батькам та дідусеві з бабусею у їхній благородній місії.
- Знаєте, а почалося ж усе саме з найменшого у нашій родині – з тоді ще 13-річного Кості, - пригадує Ольга. – Так-так, не дивуйтеся… Коли щойно почалася революція, і ми ще навіть не усвідомлювали значущості усього, що відбувається, він прийшов одного разу додому й каже: «Ідемо на Майдан!». Я не сприйняла його слова серйозно, сказала, щоб відчепився, а Костя, знай, на своєму наполягає: «Та хіба ти не бачиш, мамо, що там робиться? Там же студентів б’ють! Там відбуваються події, про які потім у підручниках історії писатиметься!».
Думаючи, що не достукався до сердець батьків і дідуся з бабусею, хоча це було не так, почав хлопчик вночі плакати агітаційні малювати про вибір України та підтримку євроінтеграції: вранці йшов до школи, а після обіду – на Майдан у Рівному, де розвішував свої роботи та вболівав за долю держави. А через деякий час, каже Ольга, не зчулася, як син записав її у Рівненську жіночу сотню.
- Навіть зі мною на збори ходив, - усміхається жінка, - а потім ми і нашого тата (він у нас служить в МНС) підтягнули до справи: їздили по блокпостах, допомагали хлопцям, котрі там вартували, доводилося йому й ночувати там. Наша ж бабуся тим часом відрами варила їсти для тих, хто вартував спокій у місті, а дідусь, попри те, що на інвалідному візку, поривався навіть на Майдан у Київ їхати. Ледве відмовили – там же не зважали б на його здоров’я. Коли ж почалися військові дії, він почав збирати кошти для потреб армії.
Родина не одразу й помітила, що волонтерство фактично стало для неї способом життя, до цього вже давно прив’язані усі думки, розмови і плани. Разом сім’ю можна застати тільки пізно ввечері, бо ж після навчання та роботи у кожного ще безліч клопотів, пов’язаних із допомогою армії. Ольга зізнається, що на складі волонтерського батальйону «ДАР» у будь-яку пору дня всім знайдеться робота. Чоловіка ж залучає, коли потрібні сильні руки - щось розвантажити, завантажити чи підвезти. Донька Настя робить лялки-мотанки, пише листи та малюнки, які стають оберегами для воїнів. При цьому родина не лише займається збором коштів, харчів, формуванням та пересилкою відповідних вантажів на схід, а й особисті кошти, продукти та інші матеріальні ресурси жертвує. Зокрема Ольга, котра працює в рекламній агенції, підсобляла працівникам періодичних видань на сході, котрі фактично від голоду потерпали. Колеги ж рекламісти із Артемівська із її подачі теж уже в’яжуть безрукавки для солдатів та займаються забезпеченням армії «буржуйками».
- І всі ми й надалі рівняємося на найменшого в родині – нашого Костю, - з любов’ю і гордістю каже бабуся Надія Хутка. – Коли у нього був день народження, онук усіх рідних і друзів заздалегідь попередив, щоб дарували йому тільки гроші, а опісля поїхав у супермаркет і придбав за ті 650 гривень печиво, каву, чай, ліхтарики і дощовики для потреб армії. Так само вчинив і з грішми, які наколядував та нащедрував нині, - назбиралося аж 1320 гривень.
- За ці кошти було придбано бензопилу, 4 дні тому вона вже поїхала в Донецький аеропорт для потреб військових із 93-ої аеромобільної бригади, - додає мама Ольга. – До речі, певної суми бракувало для покупки, але магазин «Штурм» зробив знижку. Варто зауважити, що там постійно йдуть назустріч волонтерам, коли ми купуємо необхідні для армії речі.
Втім, навіть пізнього вечора, коли члени сім’ї повертаються із багажем зроблених впродовж дня добрих справ, армія і буремний схід залишаються невід’ємною частиною життя Анатолія Гавриловича та Надії Семенівни Хутких, Ольги і Віктора Юзвюків та юних Кості і Насті. І солдати, котрі приїхали з війни у відпустку, і біженці із багатостраждальних областей – тут часті і бажані гості. У телефоні Ольги вже назбиралося понад п’ятдесят номерів вояків, котрі боронять незалежність нашої держави і з ким вона постійно підтримує зв’язок для того, щоб волонтерський батальйон «ДАР» міг оперативно реагувати на усі їхні потреби. Це переважно її земляки із Володимирецького району (128 та 24 аеромобільні бригади), звідки родом сім’я Хутких. Більшість із них, каже Ольга, вона ніколи і в очі не бачила, проте вони вже стали для них немов рідними. Бувають же радісні дзвінки, а бувають і дуже болючі і тривожні, та найгірше – коли зв’язку взагалі немає.
- От тільки учора ввечері телефонувала мені мама бійця – розповіла, плачучи, що не може синові додзвонитися, - ділиться Ольга. – Я одразу підняла на ноги інших хлопців із його бригади. І з’ясувалося, дякувати Богові, що солдат просто заснув після виснажливої поїздки, а телефон розрядився. Тож мати заспокоїлася. Та найгірше, коли не можу розрадити, коли дійсно сталося непоправне або і в бойових побратимів немає жодних відомостей…
Так було, коли, зокрема, потрапив у полон хлопець з одного із сіл Володимирецького району. Йому тільки дивом пощастило врятуватися, бо ж ішов на фронт добровольцем, а їх, як відомо, терористи не відпускають.
- А скільки ж іще було болючих дзвінків… - втирає сльози Надія Семенівна. – Дай, Боже, щоб ця війна якомога швидше закінчилася, щоб цей біль більше ніколи не постукав у домівки наших українських родин!
• Світлана Тубіна
