Підтримка родиною подій на Майдані, несприйняття анексії Криму викликали неоднозначну реакцію друзів, родичів, знайомих. Постійні непорозуміння, сварки і навіть погрози привели до рішення: з насидженого місця потрібно виїздити. Одного дня родина, покинувши власний дім та взявши із собою найнеобхідніші речі, сіла в поїзд і вирушила у невідомість.
– Жити в місті стало неможливо, – розповідає Катерина. – За нашу проукраїнську позицію почалося систематичне цькування сім’ї, обзивання нас зрадниками. Старшому синові надсилали погрози його ж однокласники. Перебувати в місті стало просто страшно. Тим паче, що по всій області почало коїтись щось незрозуміле – нові республіки, вимога приєднання до Росії. Це все було нестерпно витримувати. Отож ми з чоловіком вирішили не чекати, коли стане ще гірше, і на початку червня взяли дітей, купили квитки і поїхали. На сімейній раді вирішили їхати якнайдалі від Луганщини – туди, де могли б почуватися у безпеці. Рівне вибрали тому, що чоловік від армійського товариша чув багато хорошого про це місто.
За словами Катерини Лакатош, було трохи боязко їхати в західну Україну, але вже з перших хвилин перебування у місті всі побоювання розвіялися.
– Нам на шляху зустрілося стільки хороших людей, які бажали нам допомогти, – пригадує жінка, – що просто не вірилось, що так може бути. Я їм усім хочу щиро подякувати. Спочатку від міськради нас поселили на одну ніч у готель «Мир», тоді ми знімали квартиру, а потім нам допомогли влаштуватися у гуртожиток коледжу економіки та бізнесу. Хтось у соціальній мережі розмістив оголошення, що ми сюди приїхали, і відразу люди почали пропонувати допомогу. Ми з чоловіком нині маємо роботу, діти ходять до школи і садочка. Життя налагоджується. Є в нас і багато планів. Але найголовніше, що для себе вирішили: ми залишаємось у Рівному. Вороття назад немає. І хоч болить душа за рідною стороною, ми житимемо тут. Адже туди і ні до кого повертатися. Мені шкода моїх земляків, які чомусь не зрозуміли, яку біду вони накликали на себе. Здається, що нині вони усвідомлюють, що поводили себе неправильно. Їм би покаятися і попросити вибачення, але я знаю, що скоро вони цього не зроблять. Переступити через себе і визнати провину вони не в змозі. Це втрачене покоління, і дітей вони виховують у ненависті до країни, в якій живуть. Хоча я переконана, що проблеми мови, розмови про те, що Донбас годує Україну, створені штучно.
Мені дуже шкода, що таке сталося з нашою малою батьківщиною, що нині там голодно, холодно й гинуть люди. При згадці сльози набігають на очі. І найбільше бажання, щоб все це якнайшвидше закінчилося і ми всі жили в мирній країні.
• Ольга Дем’янчук
