Мій Петрусь… Тепер я називаю його так хіба що в думках. Бо якось пальцем довкола скроні покрутив, мовляв, баба дівку з себе корчить. А яка я баба? Щойно сороківник минув. Проте мій чоловік вважає так: вийшла заміж, народила дітей - значить, вже баба. І на людях не називає мене, як колись, Настунею, а «моя баба».
У школі всі дівчата переписували у товсті зошити вірші про кохання. Запам’яталися слова: «Одна у нас подушка і тільки зовсім різні сни». Ось так і в нас, чоловіче. Хіба я думала, коли від батька-матері втікала до тебе на побачення, що після одруження ти станеш черствішим за сухар? Тобі аби сорочка чиста і їжі вдосталь. Ти ніколи не запитував, чи я втомилася, про що я думаю, мрію… Крутиш кермо або гайки у своїй старій машині, й більше нічого тебе не обходить. Тобто, машина не твоя, а нашого «благодійника»-орендаря, на якого працюєш. Скупий він до безтями. Гроші має, а платить копійки. Ту машину вже давно пора на брухт здати. Але краще така робота, як ніякої. Перебирати в селі нема чим.
Недавно зустріла в місті свою одногрупницю - разом у медичному училищі вчилися. Господи, вона виглядає за мене молодшою на цілу сотню років! А в мене руки від робіт потріскалися, ні зачіски, ні помади… «Ти справжня сільська медичка», - сказала вона. Мені стало образливо. Якщо живу і працюю в селі, то я вже, виходить, неповноцінна людина?! Не така я вже й затуркана, щоб не мати смаку в одязі чи в косметиці. Бувало, ще й іншим марафет наводила. Тільки мій Петрусь не визнає жодної косметики. Каже: це зайва трата грошей, бабі та хімія не потрібна.
Люблю дивитися «сльозоточиві» закордонні серіали. Дарма, що їх критикують, мовляв, людям голови морочать байками. А я, коли закінчу поратися по господарству ввечері, тільки й чекаю, аби щось таке подивитися. Бо тоді про все забуваю. А потім думаю: «Хіба я чимось гірша?». Не раз наплакалася біля телевізора. Бо ті закордонні чоловіки таки поважають жінок, не те, що наші. І не я одна таке на думці маю.
Приходять жінки до сільського ФАПу з головними болями, розкажуть про життя-буття невеселе, і недуга минає. Не пігулок їм треба, а долі порядної. А то в однієї незрівнянний «Альберто» від горілки «білочку» має, в іншої «Антоніо» любить у гречку вскочити, а третю «Хуліо» ревнує навіть до трухлявого пенька. Хоча, які то ревнощі під щоденне сто грамів? Дурощі!
Тому не одній мені ті серіали і як мед на душу, і як сіль на рану. Слава Богу, мій Петрусь до чортиків не напивається, рук до мене не простягає, не лається. Але йому невтямки, що жінці лагідне слово деколи дорожче золотого персня.
Почуваю себе якоюсь ходячою машиною: зварила, випрала, попрасувала, нагодувала… Господи, як я втомилася! Ні, не від роботи - від непотрібності бути коханою, найкращою жінкою для свого чоловіка, від його байдужості… Вже повертається мій додому. Який він брудний! Знову під машиною цілий день повзав. Свіже прання маєш, «Маріанно»? Швидше б до вечора, до серіалу. Чуже щастя дасть можливість згадати, що я народилася жінкою. Може, і жила б по-іншому, якби не вийшла заміж за свого Петра. І куди мої очі дивилися? В училищі стільки залицяльників було! Але долі не вгадаєш…
– Де ти там? Їсти давай!
Ось так щодня. А я ж ім’я маю.
У тих серіалах навіть до покоївок так не звертаються…
• Катерина Замкова
